Яблуневi квiти

Юрiй Кирик

Граф Станiслав Скарбек з першого погляду зрозумiв – юна Софiйка призначена йому долею. Вiн чекав, доки вона подорослiшае, i за першоi нагоди попросив ii руки. Софiйцi вiн здавався принцом, який зiйшов зi сторiнок казок. Тепер цей принц – ii чоловiк. Та невдовзi дiвчина розумiе, що вона нiколи не стане сенсом його життя. Усi сили й час вiн вiддае своiй заповiтнiй мрii – будiвництву у Львовi найбiльшого в Європi театру. Саме це, а не молода дружина е сенсом його життя. А Софiйка так жадае бути коханою i щасливою. Хто ж може здiйснити ii мрiю?

Юрiй Кирик

Яблуневi квiти

© Кирик Ю. С., 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016

Передмова

Нашi велосипеди – «Туристи» на пiдсилених шинах з такоi ж раритетноi нинi «Украiни» – проiхали Миколаiв, i десь на пiвдорозi до Демнi я угледiв невеличкий лiсок. Чудово! Матимемо дрова. Води ми вже набрали неподалiк у джерелi. Час i про ночiвлю подумати. Ми – трiйко приятелiв – фанати колярства (як називали колись велоспорт), не розлучаемось iз нашими вiрними друзями, якi намотали за свое довге життя не один десяток тисяч кiлометрiв. Щоправда, у кожного в гаражi сучаснi «байки» з амортизаторами, карбоновими рамами – справжнi витвори iнженерного мистецтва. Та коли «дорiженька кличе», сiдлаемо старих випробуваних коней. З титановими багажниками, годними витримати до ста кiлограмiв вантажу. Заходимо в лiсок, аби в тiнi поставити велосипеди, i… зупиняемось зачудованi бiлокам’яним маревом – просто серед лiсу постае капличка, аж дух захоплюе. Кому заманулося бути похованим серед лiсу? З певнiстю, що не мiсцевий багатiй. Каплиця, хоча й розруйнована, усе ще приваблюе немiсцевим шиком. Їй би пасувало прикрасити Личакiвське кладовище у Львовi, а не цю Богом забуту мiсцину, де лише пташки та iнколи лiсова дичина забреде. Тут пахне таемницею.

Таемниця озонуе в повiтрi. Хоча… уважно придивившись, бачимо, що не звiрина, а люди тут добряче «попрацювали». Грунтовно зруйнованi пiдземелля, де були похованi останки. Дивно, як стоять цi стiни, адже фундамент практично знищено… Читаю напис: «Станiслав Скарбек». Невже той самий? Фундатор i будiвничий львiвського драматичного театру. Авантюрист i меценат… Зрозумiло – тут шукали скарби людини, що славилась найбагатшою в Галичинi. Трохи моторошне насправдi сусiдство – розграбована каплиця в лiсi. У гарному товариствi згаемо нiчку, думаю собi… Вiдходимо в пошуках хмизу.

Не знаю чому, але лiс, який майже налякав нас уночi, як з’ясували вранцi в мiсцевих мешканцiв, колись був ландшафтним парком гiгантських розмiрiв, теж створеним Скарбеком. Граф любив усе чимале. Ледь чутний жаб’ячий хор, який супроводжував нас увечерi, розмiстився в озерi, викопаному в парку для графа. А поруч з цим зеленим куточком зростали стiни величезного замку-палацу. Величезного – це найменший з епiтетiв, якi можна дiбрати до споруди.

Бував у Вавелi, у Пред’ямському замку в Словенii, у Марiенбурзькому замку й можу сказати: не масштабно жили тевтонцi… Скарбек – от хто тямив у розмiрах! Похмуре громаддя суворого палацу займае площу, достатню для розмiщення середнього села. До нескiнченного триповерхового головного корпусу приеднуються два чотириповерховi крила зi стилiзованими баштами заввишки в п’ять поверхiв. Нинi вiн постраждав вiд перебудов, його галереi втратили свiй монументальний декор, та це не головне – розмiри правлять бал, розмiри придушують звуки, розмiри втискують людину в землю. Цей палац усi тут називають «заклад». Граф планував, що буде вiн омрiяним домом для всiх, хто позбавлений житла, – без огляду на нацiональнiсть, стать чи стан. Загалом вiн розрахований на чотириста осiб…

Вiття дерев чудовою куртиною прикривае мiсце останнього спочинку того, хто понад усе любив театр. Крутячи педалi курним шляхом, намагаемось згадати все, що кожен iз нас знав про цю людину. Не багато того назбиралося. Та й те, що спливло в пам’ятi, заслуговувало найбiльшоi уваги. Не лише сам Скарбек, а й люди, найтiснiше