Автобусний роман

Ірина Хоменко

Мрii збуваються #1

Дiвчину зраджують та знущаються над нею. А найболiснiше, що це роблять найрiднiшi люди. Та вона все прощае. Найчистiшi почуття перемагають сiру буденнiсть, нiкчемнiсть, зраду. Перед дiвчиною стоiть нелегкий вибiр: бути з нелюбом чи простити коханого. Яку долю знайде героiня у Киевi?

Ірина Хоменко

Автобусний роман

Моiй любiй сестричцi

Хоменко Тетянi Анатолiiвнi

присвячуеться

«Це – дзеркало уяви…»

Вiдбулася ця iсторiя в кiнцi двадцятого сторiччя в Украiнi, у невеличкому мiстечку, назву якого я вже й не пам'ятаю. Авжеж, мiстечко собi звичайне. Мiсто як мiсто. Нiчого цiкавого. Маленькi, вузенькi вулички, великi центральнi вулицi. А ними курсують машини та автобуси, автобуси, автобуси…

Героiня моеi розповiдi – звичайна шiстнадцятирiчна дiвчинка, яка закiнчуе школу. Вона – така, як усi. Одним словом – звичайна. Маленька, симпатична, як i бiльшiсть дiвчат. Весела. Ну, що я ще можу про неi сказати? А взагалi, про риси ii характеру, яка вона, ви дiзнаетесь з подальшоi моеi розповiдi. Адже розповiсти про людину в двох словах неможливо та й непотрiбно, самi розумiете.

Я зовсiм забула сказати, як звуть мою героiню. Ну, хай буде Лiна. Лiна Яценко. Авжеж, хай буде Лiна.

Ще одна важлива особа, яка фiгуруватиме в цiй iсторii – Лiнина подруга Вiка. Ну, про неi не варто багато говорити, бо вона на це не заслуговуе.

І нарештi, наш головний герой – Владик. Натура сильна i вольова, але мае одну погану рису – завжди сумнiватися в тому, що вже зроблено, i багато думати, що ж годиться, а чого не варто робити. От i все! Тепер можна починати!

P.S. Хочу зазначити, що подii, описанi в цьому творi, нiколи не вiдбувалися зi мною i не мають пiд собою автобiографiчноi основи, хоча i мiстять деякi незначнi деталi iз мого особистого життя.

    АВТОР

* * *

…Була весна, i останнi канiкули в цьому навчальному роцi тiльки-но закiнчились. Усе в мiстi оживало, з'являлися на деревах бруньки, трава вилазила iз землi. І сонце грiло, ясне, тепле сонечко. Весна – пора кохання. Це не тiльки пора року. Багато людей закохуються саме в цей перiод. І в цьому немае нiчого дивного. Бо весна – час любовi!

– Я ненавиджу його! Вiриш, ненавиджу! Як багато кровi вiн менi попсував! Скiльки ж можна! Я не уявляю!

– Лiна, рiдна, заспокойся! Я благаю тебе. Адже вiн того i чекае, щоб ти зiрвалася. Лiна! Помовчи.

– Це неможливо! Я бiльш не витримаю. Я зараз пiду i скажу йому все, що про нього думаю!

– Ти вже казала. Це якось допомогло? Га?

Лiна змучено зiтхнула:

– Сьогоднi вiн знову чiплявся до мене. Знаеш, що вiн сказав? «Все одно ти будеш зi мною. А якщо не захочеш по-хорошому, то буде погано». Ти розумiеш, що це означае? Я боюсь…

Лiна заплющила очi.

– Я хочу хоч трохи розвiятись, – вона схлипнула. – Пiшли кудись, а?

І вони попростували до центру мiста. Де ж iще можна розвiятись?

Вiд Лiниного будинку до центру було недалеко. Лише кiлька кварталiв. Їх дiвчата пройшли мовчки. Так, похмурi, i увiйшли на центральну вулицю. Тут життя кипiло i неслось у круговертi. Люди, люди, люди. Хтось бiжить у своiх справах, хтось повертаеться додому, а хтось гуляе, як це роблять Лiна з подружкою. Обидвi вони зажуренi, в обох настрiй кепський. Ідуть…

– Лiн, а Лiн! Не думай ти про нього. Не заслуговуе вiн, щоб ти так ще мучилась. Ти подивись навкруги! Який день! Яке мiсто гарне! Давай не будемо сумувати! Хоч на деякий час забудь, що такий iснуе! Ну?

Лiна пiдняла голову:

– А й справдi! Як гарно навколо! Весна… прийшла нарештi! Ти правильно кажеш. Не можна завжди думати про погане! Хай сьогоднi сонце буде свiтити i в наших душах!

Дiвчата посмiхнулися одна однiй. Сонце свiтило ясно. Вiтер, слабенький, але свiжий i ласкавий, додавав бадьоростi. Усе зеленiло навкруги, спiвали пташки. Хороше! Дiйсно хороше. І хотiлося спiвати, або загорланити на весь голос: «Як же хороше на свiтi! Як же добре! Яке ж чудове це життя!» І хотiлося зробити щось незвичайне, щось таке, вiд чого i тобi, i навколишнiм стане краще на душi, й усi посмiхнуться. Авжеж. Так бувае. Коли тобi стане чомусь добре, весело, тодi дуже хочеться, щоб навкруги усе с