Вiдьмак. Меч призначення

Анджей Сапковський

Вiдьмак #2

Вiд подорожi до подорожi, вiд пригоди до пригоди вiдьмак Геральт дедалi частiше помiчае, що в колись звичному свiтi князiвських iнтриг i сiльських вiйтських та мужицьких хитрощiв, якi iнколи таки вилазили боком iх авторам, стае аж занадто багато зла й ненавистi. Анi люди, анi представники давнiх рас не бажають шукати компромiси i мирно спiвiснувати. «З усiею куртуазнiстю» тепер здiйснюються жорстокi вбивства заради золота чи дiлянки землi. Це зло притягуе зло ще бiльше: нiльфгардський король починае вiйну, якоi свiт iще не знав. І бути осторонь вiдьмаку не вдасться, бо тепер у нього з’явилася прийомна дитина – маленька зеленоока Цiрi.

Анджей Сапковський

Вiдьмак. Меч призначення

© Andrzej Sapkowski, Warszawa, 2014

© CD PROJEKT S.A., карта, обкладинка

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016

Межа можливого

І

– Не вийде звiдти, кажу ж вам, – промовив прищавий, упевнено киваючи. – Уже година з чвертю, вiдколи туди залiз. Уже по ньому.

Мiщани, з’юрмившись серед руiн, мовчали, вдивляючись у зяючий чорний отвiр у руiнах – напiвзавалений вхiд до пiдземелля. Товстун у жовтому кубраку переступив з ноги на ногу, вiдкашлявся й стягнув з голови м’ятий берет.

– Почекаймо ще, – сказав, обтираючи пiт з рiдких брiв.

– Чого? – чмихнув прищавий. – Там, у льохах, василiск сидить, чи ви, войте, забули? Хто туди входить, тому гаплик. Чи мало там людей загинуло? То чого нам чекати?

– Але ж ми домовлялися, – невпевнено буркнув товстун. – Як же воно?

– Із живим ви, войте, домовлялися, – заговорив товариш прищавого, велетень у шкiряному рiзницькому фартусi. – А зараз вiн мертвий, це точнiсiнько, наче сонце на небi. Наперед було вiдомо, що на погибель iде, як й отi iншi. Вiн же навiть без дзеркала полiз, з мечем тiльки, а без дзеркала василiска не забити, кожен про те зна.

– Заощадили ви грошики, войте, – додав прищавий. – Бо й платити за василiска нема кому. Тож спокiйнiсiнько йдiть собi додому. А коня та речi чаклуна ми вiзьмемо, чого добру пропадати.

– Ага, – сказав рiзник. – Кобилка файна, та й в’юки незле напханi. Заглянемо, що там усерединi.

– Як же воно? Шановнi?

– Мовчiть, войте, i не втручайтеся, бо гуля вискочить, – застерiг прищавий.

– Файна кобилка, – повторив рiзник.

– Облиш того коня у спокоi, любчику.

Рiзник повiльно повернувся у бiк чужинця, який вийшов з-за муру, з-за спин людей, якi з’юрмилися навколо входу до льоху.

Чужак мав кучеряве густе каштанове волосся, брунатну тунiку поверх пiдбитого ватою каптану, високi iздовi чоботи. І жодноi зброi.

– Вiдiйди вiд коня, – повторив уiдливо. – Бо що воно? Чужий кiнь, чужi в’юки, чужа власнiсть, а ти пiднiмаеш на неi своi каправi очиська, тягнеш до неi своi паршивi лапи? Чи так годиться?

Прищавий, потроху засовуючи руку за пазуху куртки, глянув на рiзника. Рiзник кивнув, повiв пiдборiддям у бiк групи, i звiдти вийшло ще двiйко: кремезних, коротко стрижених. Обидва мали палицi, такi, якими на рiзницi глушать тварин.

– І хто ви такий, – запитав прищавий, не виймаючи руку з-за пазухи, – щоби патякати, що годиться, а що нi?

– Нема тобi до того дiла, любчику.

– Зброi не носите.

– Правда. – Чужак посмiхнувся ще уiдливiше. – Не ношу.

– Це недобре. – Прищавий вийняв руку з-за пазухи, разом iз довгим ножем. – Це дуже недобре, що не носите.

Рiзник також витягнув ножа, великого, наче мисливський корд. Тi двое ступили уперед, пiднiмаючи палицi.

– Не мушу носити, – сказав чужак, не рухаючись iз мiсця. – Моя зброя зi мною ходить.

З-за руiн м’яким упевненим кроком вийшли двi молодi дiвчини. Натовп одразу розступився, вiдсахнувся, порiдшав.

Обидвi дiвчини посмiхнулися, блискаючи зубами, примружуючи очi, з кутикiв яких бiгли до вух широкi синi смуги татуювань. На мiцних стегнах, що виднiли з-пiд рисячих шкiр, та на голих зграбних руках вище кольчужних рукавичок грали м’язи. З-за плечей, також захищених кольчугами, стирчали рукiв’я шабель.

Прищавий повiльно зiгнув колiна, опустив ножа на землю.

Із дiри в руiнах почувся стукiт камi