Розмальована вуаль
Вiльям Сомерсет Моем
На кого чекала Кiттi, вiдмовляючи численним претендентам на ii руку? Радше просто пливла за течiею, байдужа до свiту у своему снобiзмi… Їi чоловiком став молодий бактерiолог Волтер Фейн – перший, хто з такою незвичною серйознiстю освiдчився iй. Перший, хто трапився на шляху, коли Кiттi вирiшила побратися ранiше за свою молодшу сестру… Та в Гонконгу iй стало нудно, нудно, нудно… Швидкоплинний роман з харизматичним Чарлi закiнчиться з першим складним випробуванням, i Кiттi вирушить з нелюбим чоловiком до Мей-тан-фу, де вируе холера. Попереду – смертельна небезпека. І непевний шлях до свiту, повного барв i нових сенсiв, свiту, що так довго ховався вiд неi за розмальованою вуаллю iлюзiй…
Вiльям Сомерсет Моем
Розмальована вуаль
Не руш вуалi барвноi, яку
Живущi звуть Життям: нехай на нiй
Цвiтуть химери й вiру пломiнку
Дарують нам усiм; по той бiк мрiй
Надiя й Страх вiд ранку до смерку?
Тчуть тiнi доль при вiдхланi[1 - Безодня, провалля. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)] хмурнiй.[2 - Сонет Персi Шеллi. Переклад Дмитра Щербини.]
1
Вона злякано скрикнула.
– Що таке? – запитав вiн.
Вiконницi були зачиненi, у кiмнатi стояла темрява, але вiн побачив, як ii обличчя раптом скривилося зi страху.
– Хтось щойно смикнув ручку на дверях.
– Ну, напевно, це ам?[3 - Покоiвка в Схiднiй Азii.] або котрийсь зi служок.
– Вони нiколи в цей час не приходять. Вони знають, що я завжди сплю пiсля другого снiданку.
– Хто ж iще мiг бути?
– Волтер, – вимовила вона тремкими губами.
Вона вказала на його черевики. Вiн спробував iх взути, але, знервувавшись через ii тривогу, зробився незграбним, та й, окрiм цього, черевики були тiснуватi. Ледь чутно, нетерпляче зiтхнувши, вона простягнула йому взуттевий рiжок. Вона накинула халат i босонiж пiдiйшла до туалетного столика. Маючи коротку стрижку, вона встигла зачесатися ще до того, як вiн зашнурував другого черевика. Вона подала йому пальто.
– Як менi вийти?
– Краще трохи почекай. Я вигляну й перевiрю, чи там хтось е.
– Не мiг це бути Волтер. До п’ятоi вiн iз лабораторii не виходить.
– Тодi хто?
Вони тепер розмовляли пошепки. Вона тремтiла. Вiн подумав, що в критичний момент вона здатна втратити голову, й раптом розсердився на неi. Раз ризик був, якого дiдька вона сказала, що нi? Вона затамувала подих i поклала долоню на його руку. Вiн простежив за ii поглядом. Вони стояли лицем до вiкон, якi виходили на веранду. Вiконницi на вiкнах були зачиненi й замкнутi на засув. Вони побачили, як повiльно повернулася бiла фарфорова ручка на одному з них. Вони не чули, щоб хтось ходив верандою. Їх налякало це безшумне видовище. Минула хвилина, нiщо не порушило тишi. А тодi вони побачили, як, iз потойбiчною моторошнiстю, так само ледь помiтно, безшумно й лячно, повернулася й бiла фарфорова ручка на iншому вiкнi. Було так страшно, що Кiттi, в якоi не витримали нерви, роззявила рота, готова закричати. Помiтивши це, вiн швидко затулив iй рота рукою, i ii крик завмер мiж його пальцiв.
Тиша. Вона сперлася на нього, ii колiна тремтiли, й вiн злякався, що вона зомлiе. Суплячись, стиснувши зуби, вiн вiднiс ii й посадив на лiжко. Вона зблiдла, мов стiна, i попри засмагу його щоки теж побiлiли. Вiн стояв поруч неi, заворожено дивлячись на фарфорову ручку. Вони мовчали. А тодi вiн побачив, що вона плаче.
– Припини, заради Бога, – прошепотiв вiн роздратовано. – Застукали так застукали. Вiдпиратимемось, та й усе.
Вона стала шукати хусточку, i, знаючи, що iй треба, вiн подав ii торбинку.
– Де твiй капелюх?
– Я залишив його внизу.
– О Боже мiй!
– Годi, опануй себе. Сто до одного, що це був не Волтер. З якого дива вiн повернувся б о цiй порi? Вiн нiколи не приходить додому посеред дня, правда?
– Нiколи.
– Даю голову на вiдруб, що це була ама.
Вона злегка йому всмiхнулася. Його глибокий, нiжний голос заспокоiв ii, вона взяла його долоню й ласкаво стисла. Вiн почекав якусь мить, доки вона отямиться.
– Слухай, ми не можемо довiку тут сидiти, – сказав вiн трохи згодом. – Ти в змозi вийти на веранду й глянути, хто там?
– Здаеться, я не встою на ногах.
–