Пiсля тебе

Джоджо Мойес

До зустрiчi з тобою #2

Довгоочiкуване продовження роману Джоджо Мойес! Пiслямова до голлiвудськоi iсторii кохання Лу i Вiлла! Шiсть мiсяцiв поряд iз прикутим до iнвалiдного вiзка Вiллом змiнили Луiзу. Марно вона намагалася навчитися жити пiсля нього… Попереду – повернення додому та вiдчайдушнi спроби почати все спочатку. Лiки вiд болю Лу вiдшукае серед товаришiв у нещастi, подiлившись у групi пiдтримки своiми печалями, радощами, надiями та напрочуд неiстiвним печивом. І зустрiне Сема, який знае все про життя i смерть, сильного, мужнього i до нестями закоханого…

Джоджо Мойес

Пiсля тебе

1

Кремезний чоловiк у кiнцi бару пiтнiе. Вiн понуро звiсив голову над своiм подвiйним скотчем, але щохвилини пiдводить очi та озираеться на дверi позаду. Рясний пiт на його обличчi виблискуе у вогнях злiтноi смуги. Чуеться довгий уривчастий видих, наче вiн зiтхае, – i очi знову повертаються до склянки.

– Пробачте…

Я перестаю дивитися на склянки, якi натираю, та кидаю на нього погляд.

– Можна менi ще один?

Я б сказала йому, що це не дуже хороша думка, що це не допоможе i що може стати тiльки гiрше. Але вiн уже дорослий хлопчик, а до закриття лишилося п’ятнадцять хвилин – згiдно з правилами закладу, я не маю причин йому вiдмовити. Я пiдходжу, беру його склянку й пiдношу до розливального пристрою. Вiн кивае на пляшку:

– Подвiйний. – І проводить товстою долонею вниз по вологому обличчю.

– Сiм фунтiв двадцять пенсiв, будь ласка.

Уже за чверть одинадцята, вечiр вiвторка, i я в тематичному iрландському пабi «Трилисник та конюшина»[1 - Символ Ірландii, рiзнi назви однiеi рослини. (Тут i далi прим. перекл.)] в аеропорту Лондон-Сiтi, хоча вiн не бiльш iрландський, нiж Магатма Гандi. Ми вже ось-ось зачинимося на нiч – за десять хвилин пiсля зльоту останнього лiтака. Зараз тут лише я, напружений молодик iз ноутбуком, смiшливi жiнки за другим столиком та оцей чоловiк, що колише свiй подвiйний «Джеймсон». Вони чекають на свiй рейс: або SC107 до Стокгольма, або DB224 до Мюнхена – останнiй затримали на сорок хвилин.

Я на змiнi з полудня, бо в Карлi заболiв живiт i вона пiшла додому. То нiчого – я не проти залишитися допiзна. Тихенько пiдмугикуючи третьому диску альбому «Кельтськi сопiлки Смарагдового краю»,[2 - Смарагдовий край – поетична назва Ірландii.] я пiдходжу до двох жiнок, щоб забрати порожнi склянки. Вони дивляться якесь вiдео на телефонi та смiються п’яним смiхом.

– Це моя онука, iй п’ять днiв, – каже блондинка, коли я нахиляюся по склянки.

– Дуже мила, – усмiхаюсь я у вiдповiдь. Менi всi маленькi дiти схожi на пухкi булочки.

– Вона живе у Швецii, а я нiколи там не була. Але ж треба поiхати побачити свою першу онуку, правда?

– Ми пиячимо за народження дитини, – розсмiялися вони. – Може, вип’ете з нами? Давайте, вiдiрвiться вiд роботи лише на п’ять хвилин. Ми нiколи не доп’емо цiеi пляшки.

– Ой, а ось i наш. Ходiмо, Дор.

Засвiтився новий напис на табло, i вони хутко збирають своi речi. Мабуть, лише я помiчаю деяку непевнiсть iхньоi ходи, коли вони прямують на посадку. Я ставлю iхнi келихи на стiйку й оглядаю примiщення в пошуках порожнього посуду.

– Вам нiколи не хочеться? – Низенька жiнка повернулася по шарф.

– Вибачте?

– Ну, ви ходите по залi, кiнець змiни. Стрибнути на лiтак – i вж-ж-ж! Я б так i зробила. – Вона знову засмiялася. – Кожного дня, чорт забирай.

Я усмiхаюсь професiйною усмiшкою, яку можна зрозумiти як завгодно, i повертаюся до бару.

Навколо мене крамницi зачиняються на нiч – чуеться брязкання металевих ролет, якi ховають невиправдано дорогi сумочки й «Тоблерони»,[3 - Марка швейцарського шоколаду, який часто купляють у дьютi-фрi.] що рятують пасажирiв, якщо тi не встигли купити комусь подарунок. Зникають вогнi на третьому, п’ятому й одинадцятому виходах, i в нiчне небо злiтають останнi на сьогоднi пасажири. Вайолет, прибиральниця з Конго, штовхае свiй вiзок до мене, похитуючи стегнами. Їi черевики з гумовими пiдошвами трохи риплять об блискучий мармолеум.

– Доброго вечора, люба.

– Доброго, Вайолет.

– Не