Їi сукня
Алла Рогашко
Майже дописана книга не вiдпускае Нiлу зi свого полону. Одного дня все, що оточуе ii героiню, з’явиться в життi письменницi. Небажаний чоловiк поряд – наяву. Красуня в темно-синiй сукнi – увi снi… Хто вона? Можливо, прародичка? Якоi допомоги чекае вiд Нiли ii змучена душа? Щоб дiзнатися про це, Нiла пройде шляхом пращурiв, знайде старовинну сукню, що споконвiку передавали в ii родинi вiд матерi до доньки. Та, вбравшись у неi, дiстане сили змiнити свое життя i вибороти у давньоi богинi право на щастя!
Алла Рогашко
Їi сукня
…писане серцем, не розумом…
(вiд автора)
Із дотепер написаного мною «Їi сукня» – найбiльш близький менi роман. Навiть рiдний. У ньому – безлiч моiх власних почуттiв, емоцiй, хвилювань; пошуки вiдповiдей на питання, котрi так i лишились без вiдповiдей. На жаль. А може, на щастя? Бо хтозна, що би зi мною було, якби таки вiднайшла всi тi вiдповiдi… Проте шукати не полишаю. Таку вже маю натуру вперту.
Моя прабабця по материнськiй лiнii була казашкою. Їi чоловiк – мiй прадiд – росiянином. Про це я дiзналась надто пiзно, коли вже майже не було в кого розпитати бодай щось. Страшенно шкодую, що колись менi не спадало на думку довiдатися в бабусi та дiдуся про iхне минуле – те, про яке знали лише вони однi. Тут менi йдеться саме про материнську лiнiю. По лiнii тата – вже зовсiм iнша iсторiя…
Коли дiзналась новину про родиннi коренi, якi розкинутi так далеко вiд Украiни, – мене вщент заполонили думки, що не полишали моеi свiдомостi, а ще бiльше – пiдсвiдомостi. Вiдчуття та емоцii вiд того були настiльки потужними, що мала тодi безлiч химерних мiстичних снiв. А до них у мене особливе ставлення… Спершу ввi снi до мене прийшла вродлива жiнка з довгим, аж по колiна волоссям у гарнiй темно-синiй атласнiй сукнi. Хоча подii того сну були надто моторошними насправдi, однак асоцiацii зробили свою справу: мене не полишало вiдчуття, що ця жiнка може бути моею прабабцею-казашкою. Мовби вона вiдчула мое прагнення дiзнатись про неi i хоче допомогти, злегка вiдхиливши завiсу потаемного…
Вiдтак щодалi сни набували смислiв i водночас – усе бiльшоi химерностi. У цiй книзi iх – безлiч. Сни керували цим сюжетом, наче наставляючи мене на якийсь свiй – потрiбний комусь (кому?) – шлях. Я вiдчувала, що доторкаюсь до чогось, вельми для мене важливого i цiнного. Часом небезпечного. Але вже не могла зупинитись. Доки не поставила крапку. Хоч насправдi й тодi не дуже заспокоiлась – надто вже емоцiйно-розбурханою була вiд безмежжя почуттiв, що переповнювали мене…
Певна рiч, якщо в романi i е частка правди, то лише крихiтна. Я ж бо так i не вiдшукала вiдповiдей на власнi питання. Тож… у ньому лише те, що вiдчувала, що поза межами мого власного розумiння. Це – писане моiм серцем, не розумом…
Не можу передати, наскiльки щаслива вiд того, що роман цей нарештi побачить свiт… Так довго я цього чекала! Хоч розумiю: мало бути саме так, усе ж бо мусить ставатись у потрiбний час. Тiшусь, що час цей настав.
З любов’ю…
Вересень, 2016
«Фатум»
(…те, що, можливо, стане романом…)
Спекотний день поволi обертався на прохолодне надвечiр’я, що погрозливо виповзало з-за обрiю темно-синiм хмаровинням. Вiтер зiрвався раптово: нестримно зашелестiв листям двох лип, що майже впритул росли одна бiля одноi коло хвiртки; донiс до тераси свiжi, ледь солодкуватi пахощi щойно розтулених суцвiть, прихопивши iз собою аромат троянд, якi щiльно обплели дерев’янi поручнi.
У плетеному крiслi, загорнена у плед, дрiмала жiнка. Помiтно, що сон мала не вельми спокiйний – повiки час вiд часу тривожно сiпались. Волосся, що русявими пасмами спадало на плечi, розвiялось i залоскотало обличчя. Жiнка здригнулась, мимоволi провела рукою по волоссю i сонно роззирнулась довкола.
Насичена небесна синява ось-ось мала розродитися дощем; першi важкi краплi вже залопотiли по бляшаному даху, листi й асфальтовiй дорiжцi, яка вела вiд хвiртки до схiдцiв будинку. Вмите дощем, усе довкола вмить набрало насиченiших вiдтiнкiв; повiтрям розходився землянистий, дещо затхлий запах.
Лiна полюбляла