Душа окаянна

Дарина Гнатко

Початок ХVIII столiття. Украiнськi землi стогнуть пiд владою московського царя Петра…

Лютий i жадiбний пiп Сава Красногляд змусить свою непокiрну доньку Марту позбутися ненародженоi дитини вiд молодого наймита та вiддасть за дружину старому батуринському полковнику. Марта поклялася зраджувати нелюба з кожним зустрiчним та вмить забула про все на свiтi, побачивши Андрiя, полковникового сина. Та старий Мирон не забажае дати дружинi волю заради сина. А всi бiди закоханим здадуться дрiбницями, коли почнеться вiйна… Разом iз вiйськом гетьмана Мазепи вони йтимуть вiд перемог до нищiвноi поразки у Полтавськiй битвi. І едине, що пам’ятатиме Марта, – вона мусить урятувати свого Андрiя…

Дарина Гнатко

Душа окаянна

1

Вечорiло. Над притихлим мiстечком кружляла пухнаста бiла заметiль, голодним звiром завиваючи у полi поза мiстечковою межею та кидаючи у вiкна пригоршнi бiлого, лапатого снiгу. Морозко, непривiтно та якось лячно. У таку негоду краще вдома сидiти.

У великому, просторому будинку панотця Сави Красногляда в цю негiдь тепло та затишно, горять заправленi олiею каганцi, стрибають вогники лампад перед святими образами, й тепло, легке та затишне, наповнюе велику свiтлицю, торкаючись м’яким свiтлом замислених мовчазних лиць трьох жiнок, що сидять укупi бiля вогнища за вишиванням. Двi ще досить молодi, й одна в лiтах – священикова дружина. Мовчать. Васса Карпiвна, вродлива ще, тендiтна попадя, спокiйними рухами вишивае рушник i час вiд часу скидае свiтлими блакитними очима на насуплене личко молодшоi донечки. Марта – ii наймолодша та найулюбленiша дочка. Що вже болiло, що вже страждало за нею материнське серце Васси. Волелюбна й непримхлива, ця остання Вассина дитина була iй постiйним болем i тугою. Глибоко зачаiвся острах за нею в материному серцi, боялася вона, недаремно боялася за Марту. Та був би отець Сава не такий лютий, не такий жорстокосердий, i бодай трiшки поводився з Мартою злагiднiше… Де там! Дарма що мае сан i стоiть перед престолом Божим, лиха таки людина, i довгi роки служiння Господовi анiтрохи не пом’якшили його серця, не змiнили гнiвливого, жорстокого норову. Сама Васса за роки подружнього життя вже якось iзвиклася з тим його лютуванням, хоч бувало й дiставала вiд його гарячоi руки таких побоiв, що тиждень тiло вогнем пекло. Втiм, усе це забувалося та пробачалося, до того ж давно вже не чiпала ii важка чоловiкова рука. Інша рiч замолоду… Важко те пригадувати. Бо чи ж могла вона, молода й вродлива дочка конотопського писаря, подумати, що огрядний, хороший з лиця удiвець, посватавшись до неi напередоднi прийняття священицького сану, виявиться таким жорстоким чоловiком? Нi, тодi вiн був улесливим, так умiв сподобатися, що наiвне ii, дiвоче серце розтануло, потягнулося до нього. І тому згодою вiдповiла вона, коли батько ii запитав, чи вiддасться за Саву Красногляда.

Васса Карпiвна зiтхнула.

Либонь, у недобру годину з’явився в ii життi Сава Данилович, бо жодного дня не була вона з ним щасливою. Пiсля весiлля перед нею постала зовсiм iнша, незнайома доти людина. Не було вже того ввiчливого, навiть улесливого, чоловiка, якого знала вона до шлюбу. Вiн явив нове лице, спотворене гнiвом i жорстокiстю. Та дороги назад вже не було, й життя ii перетворилось на безкiнечне терпiння, терпiння недоброго норову чоловiкового, яке тiльки слабшало пiд час виношування дiточок, що iх народила вона аж дев’ятеро, а живими лишилося п’ятеро, два сини та три донечки. А може, така вже була в неi вдача, бо покiрливо, мовчечки зносила докори та побиття чоловiковi, тiльки у вiрi, у молитвах беручи сили не озлобитися, не горiти в навiсному вогнi злостi, а пробачати кожного разу людинi, з котрою повiнчано ii перед вiвтарем та яка так часто зносила над нею дужу свою руку. І не знав нiхто, як важко було iй iнодi пробачити йому. То вiдали тiльки Господь Бог та тиша ii спочивальнi, про то знала тiльки глупа темна нiч, коли жiнка не могла заснути вiд болю й тихо плакала, до кровi закусивши вуста, аби вiн, мучитель, не почув того плачу.

Та все минае в цьому свiтi. Зникали на т