На кучерявих берегах Бугу
Анна Edelweiss
У збiрцi «На кучерявих берегах Бугу» представлено прозу Анни Edelweiss. Спектр тематики творiв рiзноманiтний: вiд чуттевоi романтики людських стосункiв до подiй як минулого, так i сьогодення. Автору притаманний свiй, образно деталiзований стиль з елементами автобiографiзму. Оповiдання мiстять соковитi замальовки, тонкий гумор та срiбний дзвiн психологiчних одкровень. Образи героiв рiзноплановi й часом складнi. Однi живуть у нашому сьогоденнi, iншi щемливими спогадами виринають з минулого. Проте всiх iх об’еднуе одна одвiчна iстина: бажання простого людського щастя. Саме через це душа кожного персонажа трiпочеться, мрiе, сумуе, страждае, радiе i сподiваеться. У творах домiнуе психологiчне змалювання образiв iз ненав’язливим супроводом авторського ставлення до них та зображуваних подiй. Творчостi Анни Edelweiss притаманнi глибока емоцiйнiсть, витончений романтизм i невимушена щирiсть. Дана збiрка може стати цiкавою для багатьох сучасних книголюбiв.
Анна Edelweiss
На кучерявих берегах Бугу
Цю збiрку присвячую двом найрiднiшим людям: мамi й коханому чоловiковi Петру Бутковському
Вона мала зоряне iм’я
Вже вкотре йому сниться той самий сон: нiбито вiн iде вузьким темним коридором, тримаючись руками за холоднi кам’янi стiни, а навколо – моторошна пiтьма. Іде довго, i здаеться, кiнця тому не буде. Та ось удалинi нарештi з’являеться яскрава цятка. Чим ближче вiн пiдходить до неi, тим вона стае бiльшою i, врештi решт, заслiплюе його. Вiн прикривае очi рукою, але йде вперед. Згодом зупиняеться i бачить у тому слiпучому сяйвi жiночу постать. Незнайомка повертаеться до нього обличчям, якого вiн не може роздивитися, оскiльки голову жiнки вкривае серпанок. Тодi, неначе вгадавши його думки, незнайомка пiднiмае край серпанка, i кожного разу саме в цю мить вiн прокидаеться.
Вiн вiдкрив очi й сiв у лiжку: «Що це за сон? Як його зрозумiти?». Погляд блукае по кiмнатi: пiд стiною, бiля вiкна стоiть пустий мольберт, на столi посеред розкиданих пензлiв i фарб – фiлiжанка з недопитою кавою, до нiжки столу, як бiдна сирота, притулилася палiтра i благально дивиться своiми кольоровими «очима». А у кiмнатному повiтрi ще й досi вiдчуваеться наркотичний запах олiйних фарб, до якого небайдужий жоден художник.
Все почалося з того часу, коли його, немов самотнiй човен, поглинула велетенська хвиля невдач. Вiн борсався у круговертi безплiдних днiв i безсонних ночей, намагаючись виринути на поверхню, та щось невпинно затягувало глибше й глибше у морок розчарувань i безнадii. Вiн утрачав сенс життя. І саме тодi йому почав снитися цей сон.
«Треба щось робити…» – вiн мiцно стиснув руками голову. – «Я невдаха… Невдаха… І завжди був таким! Усе це – дитяча мазня, а не високе мистецтво. Треба з цим покiнчити раз i назавжди! Чуеш, дурню? Ти – самовпевнений дурню!.. Тобi нiколи не стати справжнiм митцем!»
Вiн рiзко пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна i розчахнув штори. В обличчя вдарило денне свiтло. «Як увi снi…» – чомусь подумалося. Постоявши трохи, вирiшив пройтися мiстом, подихати свiжим повiтрям. Вiн завжди так робив, аби заспокоiтись.
Коли вийшов на вулицю, мороз одразу безжально вколов обличчя крижаними голками. Не знаючи, куди саме пiде, вирiшив iти навмання. Ішов повiльно, не кваплячись. Дивився на святково прикрашенi вiтрини, з яких весело пiдморгували та кокетливо вертiлися на всi боки ялинковi прикраси. Пiд ногами хрустiв грудневий снiг.
«Сьогоднi Новий рiк, а в мене навiть ялинки немае, – подумав вiн. – І знову свято наодинцi… Хоча – нi! – на його обличчi з’явилась iронiчна посмiшка. – У мене е моi картини. Новий рiк у парi з власними картинами… Непогано…». Бiль з новою силою почав вгризатися в душу.
У мiстi було людно. Перехожi, немов комахи велетенського мурашника, снували туди-сюди, несучи на плечах передсвятковi турботи. Їм було байдуже до самотнього чоловiка, що йшов центральною вулицею. Проходячи повз кав’ярню, вiдчув приемний запах кави i вирiшив зайти. Кав’ярня знаходилась у пiдвальному примiщеннi. Вiн спустився по крутих сходах. Вiдвiдувачiв майже не було. Неголосно грала музика. Вiн подивився на в