Із щоденника
Владимир Наумович Михановский
Фантастичнi оповiдання
Оранжева планета… Все тут вражае своею незвичайнiстю. Гори й улоговини пересуваються. Високi скелi зростаються за кiлька хвилин. Все прогинаеться, змiнюе свою форму, потiм знову випрямляеться… Великi дива уздрiли земляни на цiй далекiй планетi!
Про захоплюючi пригоди космонавтiв майбутнього, про дивовижнi вiдкриття, винаходи, боротьбу думок i боротьбу свiтiв – приреченого на загибель капiталiстичного i нового, який утверджуеться, соцiалiстичного – розповiдаеться в цих оповiданнях.
Володимир Михановський
Із щоденника
14 березня
Микола Михайлович сказав сьогоднi вранцi перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до iнших учнiв. Тепер знов – хтозна в котре! – будуть заново монтувати першу ланку блока iнтелекту. Доведеться тривалий час прогибiти в операцiйнiй залi, пiд слiпучим промiнням юпiтерiв, вiд якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечнi контрольнi iмпульси в нервовiй системi, що викликають вiдчуття болю й подразливостi. В той час, як усi iншi учроби навчатимуться собi далi за звичайною програмою.
А все почалося так. У нас в Училищi стало вiдомо, що на Зеленому полiгонi, розташованому по сусiдству, зазнала аварii експериментальна модель променельота. Вона врiзалась у сопку й вибухнула. Апарат вiв Рубон – робот iз класу випробувачiв Сам я особисто не знав Рубона, та чув вiд багатьох, у тiм числi й вiд нашого механiка Антона Макаровича, що це досить норовистий кiбер. Антон по секрету розповiдав менi, що зiткнення сталося з вини самого Рубона. Вiн знехтував даними локатора (полiт проходив услiпу), довiряючи тiльки власним радiовухам. Вони ж його й пiдвели…
Над усiм цим я розмiрковував пiд час годинноi перерви, коли Микола Михайлович пiшов обiдати. Очевидно, самохiть спрацював якийсь малий iмпульс, i в моему мозковi блискавично народилися рядки, присвяченi пам’ятi Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам’ятi. Ба нi. Надало менi вiдстукати цi рядки на перфострiчцi н засунути ii в iнформацiйне вiконце!
Увiйшов Микола Михайлович, узяв стрiчку i, швидко пробiгши ii поглядом, негайно викликав начальника циклу – Роланда Максимовича.
– Ось, помилуйтеся, – сердито сказав начштабу, простягаючи целулоiдну стрiчку.
Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не мiг.
– А що? – скосив око в мiй бiк Роланд Максимович.
– Читайте вголос.
Начциклу поправив окуляри i виразно продекламував:
Пам’ятi Рубона
В небо голубе забрався
Вiднайти новi сонця.
Вiн лiтав i долiтався
До фатального кiнця.
– Що скажете?
Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обiцяв нiчого хорошого.
– Як на мене, гарнi вiршi, – дещо здивовано вiдповiв Роланд Максимович. – Мiцно збитi…
– Мiцно збитi? – повторив Микола Михайлович. – А вам вiдомо, ким iх збито? – слово «ким» вiн вимовив з притиском.
– Нi.
– Ось ним, нашим спiльним вихованцем, – сказав Микола Михайлович, кивнувши в мiй бiк. – Цiлковита вiдсутнiсть почуття поваги до колег. І це на третьому роцi навчання!