Овсiй
Владимир Наумович Михановский
Фантастичнi оповiдання
Оранжева планета… Все тут вражае своею незвичайнiстю. Гори й улоговини пересуваються. Високi скелi зростаються за кiлька хвилин. Все прогинаеться, змiнюе свою форму, потiм знову випрямляеться… Великi дива уздрiли земляни на цiй далекiй планетi!
Про захоплюючi пригоди космонавтiв майбутнього, про дивовижнi вiдкриття, винаходи, боротьбу думок i боротьбу свiтiв – приреченого на загибель капiталiстичного i нового, який утверджуеться, соцiалiстичного – розповiдаеться в цих оповiданнях.
Володимир Михановський
Овсiй
Хтозна-чому, але Миколка вiдчував до Овсiя вiдразу. Укупi з iншими хлопчаками вiн шпурляв Овсiевi в широку спину крем’яхи. А коли той озирався, щоразу розгублено i здивовано, Миколка припускав навтьоки, ховаючись у першому-лiпшому завулку.
Гавань була невелика. Сюди морем везли вантажi з Оранжерейного архiпелагу – чудовi фрукти, земнi й марсiянськi. Звiдси, iз гаванi, вiдправляли на архiпелаг товари, потрiбнi людям, що працювали в оранжереях. Туди везли електроннi мiкроскопи, рiзнi бiостимулятори, прискорювачi росту рослин. Люди на архiпелазi ставили науковi дослiди. А всю чорнову роботу виконували роботи.
Працювали роботи i в гаванi.
Овсiй теж був робот – неповороткий, вайлуватий робот прадавнього випуску, з прямокутним тулубом i довгими шестипалими кiнцiвками.
Якось камiнь, що його влучно пожбурив Миколка, попав роботовi в один iз вразливих вузлiв. Овсiй здригнув. Заблимали фотоелементи-очi, i низький голос добродушно пробуркотiв:
– Не виводьте мене з ладу, юнi земляни!
По цих словах робот повернувся й перевальки попростував до вантажного лайнера.
Принишклi шибайголови простежили, як Овсiй, зiйшовши трапом, ступив на борт атомохода, вислухав якийсь наказ капiтана й покачуляв до трюму…
Останнiм часом у Овсiевiй пам’ятi зринали видiння, пов’язанi з Зеленим мiстечком, озером Вiдпочинку, тривалими й небезпечними пошуками в горах, – власне, найчастiше пригадувалося йому те, що люди називають раннiм дитинством. Чому саме цi марення ставали йому на думцi? Важко сказати. В усякому разi, сам добрати що до чого Овсiй не мiг, а до послуг технiка вiн не вдавався. Та й кому охота копирсатися в системi пiвторастолiтньоi давностi, котра безнадiйно застарiла! Адже останнiм часом у людей з’явились новi, такi чудовi помiчники! А Овсiй… Ну що ж? Працюе – i гаразд. Однак вiн ще мiцний – поскрипить…
За довге iснування Овсiевi випало бачити немало. Та все, що було по тому, як вiн залишив Зелене мiстечко… Нi, не те щоб забулося, стерлось iз пам’ятi… Іоннi блоки хоч i позеленiли вiд часу, але надiйно бережуть усю iнформацiю, накопичену Овсiем протягом багатьох десятилiть. Одначе факт лишався фактом. Овсiевi дуже рiдко пригадувались червонi пiски марсiянських пустель, у яких вiн допомагав землянам споруджувати першi мiста. Так само зрiдка йому спадала на думку лабораторiя-супутник на Фобосi, куди вiн невдовзi переiхав. І вже зовсiм вряди-годи зринали в уявi безмежнi синюватi поля на Венерi, де буяла колосиста пшениця…
Нi, мабуть, неправильно було б твердити, що пiзнiшi роки канули в забуття: цей вислiв стосувався б скорiше людини, анiж робота. Просто давнiшi подii видавались Овсiевi яскравiшими i в спогадах посiдали набагато бiльше мiсця.
З найбiльшою приемнiстю Овсiй пригадував той день, що був перший iз перших. Увечерi, коли робота в порту кiнчалася, Овсiй любив, залiзши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадiв. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано пiдходив черговий iнженер. Та, вгледiвши Овсiiв фотоелемент, що блимав у пiтьмi, заспокоений iшов собi геть.
А Овсiй знову поринав у нетрi спогадiв.
…Який-бо вiн яскравий, той перший день свободи! Сонце свiтило якось особливо. О, це зовсiм не те, що ловити його тепле промiння крiзь фрамуги бiолабораторii. Тут, на просторi, не обмеженому стiнами i стелею, навiть сонце видавалося зовсiм iншим. Овсiй подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.
Дверi за Овсiем з