Пастка
Владимир Наумович Михановский
Фантастичнi оповiдання
Грiзний космос. Холодне мерехтiння далеких свiтiв. Ще недавно Всесвiт здавався неприступним. Але сьогоднi вже будять громами свiтанкову тишу ракети, штурмуючи космiчнi висоти.
Та думка фантастiв лине далi, в майбутне, коли зореплавство стане звичним i буденним.
Друже, прочитавши цi оповiдання, ти переживеш разом iз зоряними капiтанами небезпечнi пригоди в глибинах Всесвiту, вiдчуеш романтику наукових пошукiв i вiдкриттiв.
Володимир Михановський
Пастка
Що далi вiдходила стрiмка яхта од берега, то вищими ставали хвилi. Несподiваний порив вiтру так трусонув легке суденце, що Карранса iнстинктивно вчепився обома руками за бильця крiсла, намертво прикрiпленого до пiдлоги сфероiда. Вiтер, справжнiй морський вiтер, пругко штовхав в обличчя, забирався пiд розстебнутий комбiнезон, до самоi води пригинав бiлий парус.
– Витримае? – Карранса вказав на парус, що тремтiв од напруги, i напiвобернувся до сусiда. Щоб пересилити гул розгойданого моря, йому доводилось кричати на все горло.
– Це релон – рiч надмiцна, – швидше прочитав з губ, нiж почув вiн вiдповiдь Стафо, першого штурмана «Ренати».
Нiс яхти то високо задирався над водою, то глибоко заривався в хвилю, пiдкидаючи догори бiлi буруни. Сонце вже висiло низько, i його променi ковзали по зелених хвилях пiвденного моря. До червоного сонця швидко летiла сiра пухнаста хмарка.
Яхта рiзко змiнила курс, i солонi бризки, справжнi морськi бризки, окропили обличчя Карранси. Вiн крутнув головою i навiть примружився вiд задоволення.
А в молочно-бiлiй далечi вже виростали строгi лiнii пристанi, гордо пiднесенi вгору куполи…
Слiдом за iншими членами екiпажу Стафо i Карранса покинули сфероiд, де демонструвався сферофiльм, i йшли тепер досить вузьким коридором, освiтленим приемним зеленкуватим свiтлом.
– Непогано прогулялись, га? – хитро пiдморгнув Карранса.
– Чудово, – посмiхнувся Стафо, – але якби менше хитало на хвилях. Справжня тобi Бiскайська затока…
Втiм, Стафо добре знав, що бiлоснiжна яхта, борт якоi вони щойно залишили, розтинала гостиннi води Чорного моря бiля Аю-Дагу, де знiмався сферофiльм, який вони щойно дивилися: на зйомках його був присутнiй капiтан «Ренати» Петро Брагiн. І вiн сам подав думку – щосуботи здiйснювати всiм екiпажем зорельота цi збудливi прогулянки на легкокрилiй яхтi.
– Ти куди тепер?
– У мене вахта, – зiтхнув Карранса. – Нудота… Мене чекають шiсть годин мертвого штилю на екранi. Уже вiсiм мiсяцiв у нас жодноi, навiть незначноi пригоди!
– І ти невдоволений з цього?
– Та… ну, хоча б щось трапилось!
Розмовляючи, друзi дiйшли до масивних круглих дверей, що замикали коридор.
– Менi час, – мовив Карранса, вiдхиляючи коричневi дверi. – Щасливого чергування.
– Коли звiльнишся, теленькни менi по вiдеофону. Зустрiнемось i зiграемо в шахи.
– Прагнеш реваншу? – примружився Карранса.
– Звичайно!
– Добре, подзвоню.
Карранса зачинив дверцята лiфта i натиснув кнопку центральноi рубки управлiння. Куляста кабiна смикнулась i безшумно помчала, нарощуючи швидкiсть. Крiзь прозору оболонку кабiни миготiли складнi сплетiння труб i хвилеводiв, схiдцевi майданчики. Кабiна то злiтала вертикально вгору, то ковзала по похилiй, то рухалась по дузi.
В головнiй рубцi все було як звичайно. Величезний екран, що займав майже всю передню стiну, сяяв рiвним блакитним свiтлом. На нього з усiх бокiв дивились чутливi очi фотоелементiв. Зображення з екрана передавалось до рiзних аналiзаторiв. Перш за все данi поступали до головного електронного мозку зорельота, а мозок, залежно вiд одержаноi iнформацii, вносив вiдповiднi корективи в ракетну траекторiю. Одночасно працювала дублююча система, що контролювала висновки головного електронного мозку. Автопiлот вносив змiни в траекторiю лише тодi, коли вирахуванi поправки в обох випадках збiгалися.
Карранса спершу зиркнув на iнфралокатор: опуклий градуйований екран його був зовсiм чистий – простiр попереду «Ренати» на сотнi тисяч кiлометрiв вiльний… На цьому гiгантському вiдрiзку шляху зорельоту нi