Коли повертаеться веселка
Анастасiя Вiнник
Доля подарувала Танi зустрiч iз Ромою. Вiн дивився на неi так, як нiхто досi… Роман приiхав до батькiв iз Киева, де навчався на юридичному. Таня саме закiнчувала школу. Це мало бути кохання всього ii життя, але хлопець раптово зник… Минуло близько двадцяти рокiв. Таня – вiдома журналiстка, у неi дорослий син. Вiн – едина згадка про коханого, якого вона так i не змогла забути. Дiагноз лiкарiв залишае Танi обмаль часу, i саме вiн спонукае якнайшвидше знайти Рому!
Анастасiя Вiнник
Коли повертаеться веселка
Славнi, ii сонячнiй душi
…Серпнева нiч пахла осiнню. Втомлена акушерка заховала пiд косинку неслухняне пасмо i сiла на табуретку. Вона немов вiдчувала, що зараз народиться дитина випадковоi вагiтностi. Таких тут багато, випадкових, на гуркотливiй вдень та вночi будiвлi, де навколо лише самi бараки та вагончики, а помiж ними мотузки iз сiрою бiлизною та вбиральнi. Хто тiльки в них не живе! Безнадiйнi романтики з гiтарами, вчорашнi злочинцi, жiнки, що засидiлись у дiвках та ще досi марять мрiями про чарiвного принца, а також школярi, що необачно повипадали з батькiвського гнiзда, ледве встигнувши отримати атестат. Майже в кожному домi своi першi кроки ступають малюки з надiею на щастя та мрiями, що вони нiколи не прокинуться самотнiми.
Акушерка подивилась на породiллю i швидко вiдвела погляд.
«Завтра ж утече, – подумала вона, – а нам доведеться в область писати. А якщо не втече, то зробить усе, щоб позбутись дитини».
Вона тяжко зiтхнула, заплющила очi та задрiмала. Раптом ii розбудив несамовитий крик.
Дiвчинка народилась швидко, запищала i замовкла. Сестра перерiзала пуповину i вже хотiла перев’язати, аж раптом акушерка зупинила ii.
– Я сама, – мовила вона, вправно зав’язуючи слизьку кишку, i передала дитину медсестрi. – Нехай у неi буде гарний пупець. Не впусти.
– Ганно Михайлiвно, хiба я колись впускала когось?! – запитала медсестра, позiхнула i пiшла до тазу з водою. – Хм, щось мовчить…
– Що? Мертва? – з надiею запитала породiлля.
– От, сука! – прошипiла акушерка.
І раптом дiвчинка почала кричати.
Роздiл 1
Теплого квiтневого ранку, в п’ятницю, журналiстка Таня Ладна прокинулась знаменитою. Їi розбудив телефонний дзвiнок.
– Ти навiть уявити не можеш, що зараз вiдбуваеться, – сказав головний редактор журналу «Перша столиця» Михайло Осока.
– Нi, не уявляю. – Таня потягнулась, наскiльки дозволяло ii лiжко.
Звiсно, можна було лягти впоперек, але вона нiколи так не лягала, немов та, друга, половина лiжка належала не iй, а комусь iншому.
– Ти дивилася блог?
– Я ще сплю…
– Прокидайся, iнакше проспиш свiй зоряний час. Твоя стаття зачепила читачiв. Можу лише уявити, що тобi понаписували.
Та уявляти не потрiбно було. Стаття була про безсердечнiсть, одним словом, нiчого оригiнального, але в нiй Таня пригадала слова iз пiснi про крокодила Гену:
Може, ми образили когось дарма —
Календар загубить цей листок.
До нових пригод мчимо гуртом,
Машинiсте, увiмкни гудок!
«І плювати на тих, кого образили, – далi написала вона, – нехай самi ковбасяться. Та потрiбно пам’ятати, що в небосхил пiд назвою совiсть колись обов’язково впрешся».
– Хочеш послухати?
– Давай. – Таня потягнулася за халатом, що лежав на крiслi.
– «Ви принижуете значення шедевра свiтовоi мультиплiкацii… Вас потрiбно поставити до стiнки». М… гм… «Ви калiчите душi дiтей, зазiхаючи на iхне щасливе майбутне».
– Осоко, я скоро приiду.
Почухавши злегка занiмiлу потилицю, Таня взула капцi, накинула халат i пiшла в кухню.
От так завжди: у статтi хочеш сказати про одне, а читач обов’язково щось витягне з неi iнше, перекрутить на свiй лад. Хоч бери i пиши пiсля заголовку, про що буде стаття. Якщо написати зi всiма подробицями, як один вiдомий спiвак напився i набив пику iншому вiдомому спiваковi, що станеться? Хiба всi будуть дзвонити в редакцiю i кричати, що журналiсти принижують талант спiвака? Звичайно, нi. Навпаки, усi ще наввипередки купуватимуть бiлети на iхнi концерти, хоча ранiше вдовольнялися телевiзором. Чому так? А все тому, що спiвакiв безлiч i всi вони однаковi. Чим бiльше вони привертатимут