Дев’ять крокiв назустрiч вiтру
Михайло Івасько
Сiмнадцятирiчний Бенедикт Крех тiкае з дому i приiжджае до великого мiста, щоб нарештi почати жити так, як йому мрiялося: серед цiкавих особистостей, у вирi незабутнiх подiй. А ще у нього е таемницi. Одна з них – вiн давно пише вiршi. Завдяки коханiй дiвчинi Аннi юнак знайомиться з вiдомою спiвачкою й авторкою пiсень Рутою Кулаковою. Рута давно у творчiй кризi, а з вiршами Бенедикта знову вiдчула творче натхнення. Але незвичайний талановитий юнак приховуе вiд усiх не минуле, а майбутне. Якого iм з коханою доля вiдмiрила так небагато…
Михайло Івасько
Дев’ять крокiв назустрiч вiтру
Там, де для когось тiльки лютий за вiкном -
На моiй вулицi давно уже весна.
І дух захоплюе, немов вiд висоти…
Бо так живу, немов лiтаю я, -
Кожну мить, коли зi мною ти.
Океан Ельзи. «На небi»
* * *
Тобi, Семенючка.
Хоча ти давно вже не Семенючка.
Пролог
Ну що ж… Давай знайомитись, дорогий читачу.
Хоча, знаеш, я тут подумала i зрозумiла – у нас нiчого не вийде, бо так склалося, що я абсолютно нiчого про себе не знаю. Ба бiльше, я нiяким чином не зможу нiчого дiзнатись про тебе. Ти, звiсно, можеш менi про себе розповiсти, але навряд чи я тебе почую.
Не вiриш? Не можеш зрозумiти, в чому справа?
Ну серйозно – у мене навiть очей нема; я навiть не знаю, як виглядаю. Не знаю, чи велика я… А може, я дуже крихiтна? А красива? Це знаеш лише ти. Жаль, що я не можу тебе побачити.
Хто ти: дитина чи старша людина? дiвчина чи хлопець? бездомний волоцюга чи найбагатша людина у свiтi?
У мене не те що й очей, у мене рота немае (i, на превеликий жаль, вух теж). Я не людина i не тварина. Але, без сумнiву, – душа в мене е, значить, порозумiтися шанс теж iснуе.
Якщо логiчно подумати, то кiлька фактiв про себе я зможу наскребти. Але вони суто логiчнi:
я зараз у твоiх руках;
на мене дивляться твоi очi;
моi слова звучать у твоiй головi.
Слова… Ех, слова… це едина рiч, за допомогою якоi я зможу тобi розказати все, що хочу. А хiба нам з тобою треба чогось бiльшого?
Ти ж мене для того й взяв в руки, щоб прочитати слова. А я причепилась: «знайомитись, знайомитись». Вибач, бiльше такого не повториться. Ти – читач, а я – книга. На тому й все.
Знаеш, iсторiя, яка описана в менi, про одного хлопця, який вмiе жити. Я дуже надiюсь, що ти, коли прочитаеш ii, теж навчишся. Знаю, знаю, ти можеш думати, що все це дурницi, що жити неможливо «вмiти»… Але я з тобою не погоджусь. Якби я була людиною – я б жила так, як жив мiй головний герой. Для мене – вiн вмiе жити. Але ти не лякайся, нiчого неможливого вiн не робить. Вiн такий же, як i ти. Проте йому поталанило – вiн не боiться робити помилки. Вiн не думае про наслiдки i живе сьогоднiшнiм днем.
Моя цiль – закласти в твiй мозок змiни або вiдкопати з твого нутра тi iстини, якi ти й так знаеш, але про якi забув.
Повiр, я знатиму, чи в тобi щось змiнилось. Навiть якщо я проста книга, навiть якщо не маю нi очей, нi вух, нi носа – я тебе вiдчуватиму. Я добре вiдчуваю тих, хто мене читае.
І, зрештою, коли ти дочитаеш iсторiю до кiнця – хiба ми не познайомимось? Ти знатимеш, що я в собi несу, а я вiдчуватиму те, що вiдчуваеш ти.
Просто повiр менi i розслабся.
Отож, приемного читання, мiй дорогий приятелю.
Перший крок назустрiч вiтру:
«Втекти вiд усього»
Усi сiмнадцять рокiв свого життя Бенедикт почувався не таким, як всi. Вiн завжди думав, що робить щось не так. Вiн багато читав, слухав класичну музику, писав вiршi, був тихим та скромним – через це був бiлою вороною серед своiх однолiткiв i, як йому здавалось, серед усiх жителiв свого провiнцiйного мiстечка. Проте зараз, коли вiн сидiв на кухнi будинку своiх батькiв i писав iм прощальну записку, вiн уперше в життi був упевнений, що робить все абсолютно правильно.
Люстра, котра висiла посеред кухонноi стелi, кидала на його лист тьмяне свiтло, а вiн акуратно виводив на ньому слова якоюсь дешевою кульковою ручкою. Тими словами пояснював, що йде з дому. Навiть написав, для чого вiн це робить, i виразив надiю, що батьки його зрозумiють. Також вiн просив його не шукати. І навiть не забув дописати, що любить батькi