Народна медицина i магiя украiнцiв
Ірина Ігнатенко
Нашi предки вiдчували нерозривний зв’язок духу й тiла з силами природи. Тiльки тi, хто «знав», «вiдав» iх, були для украiнцiв лiкарями тiлесних i душевних недуг. Подолати хворобу, скориставшись рослиною чи цiлющим словом i подарувавши сили та вiру, – за це iх шанували й остерiгалися. З перших вуст ця книга розповiсть про традицii медицини та магii, якi дивують, вражають i вчать поваги до мудростi народу та рiдноi землi. Авторка дiлиться з читачами зiбраними нею оригiнальними текстами полiських лiкувальних замовлянь та родинними рецептами лiкування, якi передаються в народi з поколiння в поколiння.
Ірина Ігнатенко
Народна медицина i магiя украiнцiв
Моiй бабусi Ганнi, прабабусi Агафii
та всiм жiнкам мого роду, якi «знали» та лiкували людей,
присвячую
Вступне слово
Таемницями знахарства я була оточена змалечку й на власнi очi не раз пересвiдчувалася в ефективностi методiв народноi медицини.
Мiй рiд веде до житомирського Полiсся, а жiнки по роду матерi «знали», тобто лiкували людей.
Величезний вплив на мiй свiтогляд та любов до старовини, фольклору, народноi культури справила моя бабуся – Ганна Михайлiвна Будник (у дiвоцтвi Трубець, роки життя: 1913–1999). Це була людина широкого свiтогляду; вона знала й спiвала багато пiсень, була неперевершеною оповiдачкою, знавцем рiзноманiтних звичаiв та обрядiв, носiем народноi мудростi. Крiм того, вона (як кажуть на Полiссi) «знала», тобто лiкувала людей. Моя бабуся була спадкова полiська шептуха, яка перейняла народно-лiкарськi знання вiд своеi матерi, а та – вiд своеi.
Їi знали не тiльки в рiдному та навколишнiх селах, а й у районi, областi й навiть у Киевi. Потiк людей був нескiнченним, вона дуже втомлювалась, але нiкому не вiдмовляла в допомозi, до того ж не призначала цiну за лiкування. Найцiннiшою платою для неi була вдячнiсть вилiкуваних нею хворих.
Бабуся Ганна досконало володiла народно-лiкувальною практикою та мала глибокi знання. Здаеться, не було жодноi «iррацiональноi» (магiчноi) хвороби, якоi вона не вмiла б лiкувати: викачувала ляк, вишiптувала пiдвiй, виливала дане, лiкувала чорну хворобу (епiлепсiю), спалювала рожу, ставила золотнiк, виливала волос та багато-багато iншого.
Закiнчивши iсторичний факультет КНУ iменi Тараса Шевченка, я вступила до аспiрантури, i едина тема, яка мене глибоко цiкавила для наукового дослiдження, була народна медицина.
Власне, тема моiх зацiкавлень передбачала насамперед опитування носiiв магiчних, сакральних знань та вмiнь, людей, якi «знають». Так, 2003 року розпочалася моя дорога в експедицiйне поле, i рiк за роком у моему «польовому» кошику накопичувалися безцiннi скарби – iнтерв’ю з народними лiкарями.[1 - Польовi матерiали зiбранi мною в складi експедицiй з працiвниками Нацiонального музею народноi архiтектури та побуту Пирогово (2003 р.); Державного центру захисту вiд техногенних катастроф (2003–2006 та 2011 рр.); НЦНК «Музей Івана Гончара» (2013 р.); зi студентами-етнологами iсторичного факультету КНУ iменi Тараса Шевченка в межах етнографiчноi практики (2007, 2012 р.).]
Основний масив мого польового матерiалу в 2003–2006 та 2011 роках був зiбраний на Полiссi,[2 - Центром Полiського краю, його ядром, е територiя басейну рiчки Прип’ять та ii правих приток. Це насамперед такi терени: Ратне – Іваново – Береза – Іванцевичi – Гванцевичi – Старобин – Птича – Мозир – Єльськ – Словечне – Олевськ – Сарни – Костопiль – Ковель – Ратно. Етнографи розрiзняють Полiсся за етнiчною ознакою: «украiнське», «бiлоруське», «росiйське» та «польське» (люблiнське), можна констатувати, що вся територiя окресленого ареалу (за винятком бiлоруськоi Мозирщини) належить саме до украiнських етнiчних земель, так само як i етнiчнi землi, що наразi входять до Польщi: Пiвденна Берестейщина, Люблiнщина, Побужжя, Пiвденне Пiдляшшя] як наслiдок – написана на опублiкована монографiя, що декiлька разiв перевидавалася.[3 - Народна медицина украiнцiв Середнього Полiсся: традицii та сучаснiсть (на польових етнографiчних матерiалах). – Кам’янець-Подiльськ