Доки смерть не розлучить нас
Юрко Вовк
Володимир i Марiя… Нащадки двох родiв землеробiв… Побут, столiттями й поколiннями вивiрений до дрiбниць… Але вони змушенi прийняти виклик iсторii – i стати будiвничими незалежноi Украiни. Визвольна боротьба, пiдпiлля, фашистський полон… Кохання i зради, перемоги i зневiра. Клятва любовi до рiдноi землi – «доки смерть не розлучить нас» – цi самi слова Володимир промовить колись i до Марiйки. І назавжди закритий шлях на батькiвщину, де на них чекае смерть. Лише вистраждане кохання одне до одного все життя буде доводити: про майбутне таки варто мрiяти…
Юрко Вовк
Доки смерть не розлучить нас
© Юрко Вовк, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016
W i М – це першi лiтери iмен головних героiв цього твору. Не вигаданих автором персонажiв, а реальних людей. Володимира i Марii.
У початкових лiтерах цих iмен, якi у перевернутому виглядi повторюють одна одну, закодованi долi моiх героiв. Вони були створенi одне для одного, як двi половинки одного цiлого. Як правий i лiвий береги найбiльшоi рiки iхньоi iсторичноi батькiвщини, на яких народились Володимир i Марiя…
Доки смерть не розлучить нас
Олеговi Потураю присвячуеться
W
Писар вербськоi гмiни[1 - Гмiна – сiльська управа (пол.). – Тут i далi прим. авт, якщо не вказано iнше.] Юзек Стронцiцький вивiв у метрицi останню лiтеру iменi новонародженого i, вiдхилившись вiд заляпаного чорнилом столу, задоволено прискалив око.
– Ну, пане Вiльк, ваш первiсток буде мати у пойменуваннi аж двi букви W. Дабл дабл ю, як кажуть британцi. Ладний вензель, курча маць!
Середнього зросту кремезний молодий чоловiк, одягнений у святковi фабричнi штани, заправленi в чоботи, i в бiлу вишиту сорочку, ледь поворухнув рудим вусом, стримуючи роздратування.
– Тi вензелi – то не для нас, прошу пана. Гречкосiем буде мiй син, як i його дiди i прадiди… То скiльки з мене за виправлену метрику?
– Пiвзлота, пане Вiльк, – враз якось запобiгливо заусмiхався писар. – То для держави. А як дасте ще й на кручок вудки[2 - Кручок вудки – емнiсть з горiлкою, яка вiдповiдала 125 г (пол.).], то я iз задоволенням вип’ю за здоров’я вашого Wlodzimierza.
Чоловiк i собi усмiхнувся, повагом узяв зi столу метрику, на якiй iще не висохло фiолетове чорнило, i став поволi читати, ворушачи губами. Прочитавши, вiн похитав головою, крекнув i полiз у кишеню штанiв за грошима.
– Ось вам злотий, пане Стронцiцький, – мовив чоловiк, дiстаючи монету i не кваплячись iз нею розлучатись. – Пiднiмiть чарку за мого перванчука – хай йому Бог у життi помагае.
Вiн обережно, мов якусь дорогоцiннiсть, поклав злотого у пiдставлену долоню писара i, згрiбши загрубiлими пальцями метрику, рушив до дверей.
– І Матка Боска, – пiдтакнув писар, пiдкидаючи на долонi монету. – Щастя-здоров’я, пане Вiльк.
– Будьте i ви здоровi, – буркнув чоловiк, гримаючи дубовими дверима.
Було лiто 1921 року. Землi Володимирського повiту, як i усього Волинського краю загалом, ще зберiгали слiди копит кiнноти Пiлсудського, Петлюри i Будьонного, котра поперемiнно затоптувала iх упродовж останнiх рокiв, та вже знову належали Речi Посполитiй. Росiйських, австрiйських та нiмецьких осадникiв, якi панували тут до того, змiнювали польськi, що вже зачекались нових угiдь на «схiдних кресах»[3 - Креси – землi, територiя (пол.).], православних батюшок i протестантських священикiв – католицькi ксьондзи, а вiйтiв i бургомiстрiв в одних мундирах – чиновники в iнших. Не змiнювались лише чудовi одвiчнi волинськi лiси, рiки й озера зi вклиненими мiж ними поселеннями полiщукiв, оточеними луками i полями, та самi волиняни – роботящi, мов воли, i щирi, як усi дiти природи.
Хутiр Капiтулка, заснований одразу пiсля закiнчення Першоi свiтовоi вiйни подружжям Вовкiв, Тимошем та Катериною, жителi навколишнiх сiл називали вовкiвським раем. І було за що. Десять десятин родючоi землi i двi змiшаного лiсу, до якого вона й прилягала, вважались на той час вельми добрим статком. Пiдтвердженням заможностi господарiв нового хутора слугували велика хата,