Танець бiлоi тополi

Надiя Гуменюк

Самотню Нiку Величко, яка пам’ятае справжню любов i ласку лише вiд единоi людини – нянi з дитячого будинку, зраджену, обiкрадену та зневiрену, доля приведе до бiлоi тополi на горi бiля села, яке вона так довго розшукувала. Наче у снах дитинства намрiялось дiвчинi це дерево… Колись давно посадив цю тополю для коханоi панни Вишеньки сiльський костоправ Левко, що пiзнiше пережив окупацiю, боротьбу в УПА i двадцятирiчне заслання… Їхнi випробування закiнчаться тут, бiля бiлоi тополi. Чиi заблуканi у темрявi долi поеднае та, що залишила у таемному сховку щоденник?..

Надiя Гуменюк

Танець бiлоi тополi

© Лис Н. П., 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016

1

Ледь-ледь розплющила повiки. Перед очима – дрiбнесенькi густi ворсинки, сторчма на чомусь жовтогарячому вперемiш iз рудим i червоним. Здогадалася: це картатий коц[1 - Коц – грубе вовняне покривало, ворсовий килим (дiал.). – Тут i далi прим. авт.], витканий у кольоровiй тональностi вохри. Коц, мабуть, старий, праний-перепраний, бо зовсiм не вiддае вовною. Натомiсть нiздрi лоскоче запах трав – дивовижна сумiш ароматiв, серед яких домiнуе щось дуже знайоме. «Липовий цвiт», – здогадалася нарештi. То, може, вона лежить пiд липою? Але ж над розквiтлим деревом обов’язково роiлися б i гули бджоли, а тут тихо як у вусi. Та й запах якийсь надто тонкий, уже добряче вистояний. Отже, це сухий цвiт. І бджоли апрiорi не можуть гудiти, бо зараз осiнь. Звiдки вона знае, що осiнь? Звiдкись…

Ще одне зусилля над неслухняними повiками. Краечком ока вдаеться розгледiти смугастий тканий ходник[2 - Ходник – тканий килимок для пiдлоги (дiал.).] на пiдлозi, а в кутку гнутi нiжки столика i двох стiльцiв – мабуть, i те й друге вiд одного меблевого гарнiтура. Поруч – пiвколо блiдого свiтла: вочевидь, на столику стоiть лампа-нiчник. Зрозумiло: це лiжко з твердим матрацом, застелене старим коцом, розмiщене у кiмнатi. А кiмната? Де ця тьмяна кiмната? І як вона у цiй кiмнатi опинилася?

Страшенно хочеться пити. Голова гаряча, вуста зашерхли й покрилися твердою болiсною шкiркою. Чого ж це так спекотно? Адже зараз осiнь.

«Осiннi айстри горiлиць зайшлися болем…» Це айстри горiлиць, а вона – долiлиць, обличчям у старий коц.

Якби вдалося пiдняти голову, можна було б побачити трохи бiльше, принаймнi знала б розмiри цих апартаментiв, у яких невiдь-як опинилася. Але голова гаряча i важка, як цiла земна куля – з горами i долинами, морями й океанами. Важка i неслухняна. Точнiше, це не хоче слухатися шия й не дае повернутися головi. А якщо все-таки змусити ii? Нi, болить, бiль вiддае у плече.

Тишу сколихнуло чиесь важкувате дихання. Хто тут? Заплющила очi й завмерла. Хтось пiдiйшов до лiжка, закотив на нiй сорочку i футболку, легенько торкнувся хребта i ретельно, мiлiметр за мiлiметром, почав промацувати тiло – вiд шиi до лiвого плеча, вiд плеча до попереку, а тодi вбiк i знову вгору, до ребер. Доторки дуже делiкатнi й обережнi, нiби якийсь дивний звiр нiжними-нiжними подушечками лап зi схованими всерединi пазурами торкаеться i намагаеться промацати – що там у неi пiд шкiрою? Щоразу по кiлька натискiв – спочатку миттевi i ледь чутнi, нiби погладжування, а тодi впевненiшi, сильнiшi. Здалося, нiби якiсь особливi променi просвiчують ii палаюче в гарячцi тiло й огортають його заспокiйливою прохолодою. Зачаiлася, не озивалася, не подавала й знаку, що вже прокинулася, – не знала, хто бiля неi, чого цiй людинi (чи справдi звiровi?) треба. Але, як не дивно, iй хотiлося якомога бiльше i бiльше тих прохолодних доторкiв.

Та ось диво-променi метнулися над нею i перемiстилися на праву половину спини. М’яка подушечка торкнулася плеча, зупинилася над ним, i враз – наче всi пазури водночас випустила, пронизала ними беззахисну плоть. Вона голосно зойкнула й аж засичала. Тiпнулася всiм тiлом, спробувала повернутися на бiк, але не змогла – бiль, наче куля, пройшов вiд плеча до хребта, тодi до шиi, в передплiччя, розвернувся назад, по тiй же траекторii опустився до нiг i застряг у колi