Данило Галицький

Тарас Орлик

Хан Батий знищив усiх друзiв Данила Галицького, але той не здався. Вiн намагався вибороти незалежнiсть для свого народу. Батий бажав пiдкорити собi волю Данила, зробити з нього ляльку, яку можна контролювати. Але Даниловi стало мужностi для того, щоб взяти гору у вiйнi з загарбником. Саме на честь цiеi перемоги вiн i заснував мiсто Лева.

Тарас Орлик

Данило Галицький

Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим i мудрим, який спорудив городи многi i церкви поставив, оздобив iх рiзноманiтними прикрасами, i багатолюбством вiн свiтився iз братом своiм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломонi.

    Галицький лiтопис

Тож обернiться до ворога прямо, й одно з двох – загибель чи порятунок, – iнших розмов на вiйнi не бувае.

    Гомер. Ілiада

© Майдуков С. Г., 2016

© DepositPhotos.com / mr_Brightside, ysbrand, обкладинка, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016

I

Навала

Крiзь хмари пилу, здiйнятi тартарською[1 - Назви «Тартарiя» й «тартари» походять вiд етнонiма «татари» – контамiнацiя з Тартаром у европейськiй традицii, натяк на походження ворогiв християнства з поганського тартару. (Тут i далi прим. ред.)] кiннотою, кривавими вбачалися свiтанки. Щоранку, тiльки-но багряний обрис сонця визирав з-за обрiю, по всiй землi, вiд краю до краю, спурхували зграi ворон i, клубочучись, нiби чорний смоляний дим, перелiтали на нове мiсце поживи. Згарищ i бойовищ стало на Русi стiльки, що розжирiлi хижаки лiнувалися обгризати людськi кiстки дочиста, як у голоднi часи. Тому очi виклюють, у того печiнку вигризуть або нiс вiдiрвуть та так i кинуть, на iнше не спокусившись. Живi не встигали ховати своiх мерцiв. Н?кому було вiдбудовувати зруйнованi мiста й селища. Нескiнченнi людськi потоки прямували все далi й далi на захiд, забираючи iз собою худобу, несучи птицю та посильну поклажу. Бiженцiв, якi майже водночас позбулися даху, землi й нажитого добра, було безлiч. Вони проклинали своiх князiв, якi не зумiли домовитися й дати вiдсiч великим юрмам ворожого вiйська, що насувалися зi сходу. Коли орди кочовикiв плюндрували рязанськi землi, Суздаль i Ростов удавали, що це iх не обходить, але незабаром настала i iхня черга, i тодi вже суздальцi з ростовцями стали закликати сусiдiв на допомогу, але пiзно схаменулися: не залишилося в окрузi вiйськ, здатних протистояти вороговi. А потiм i Володимир упав, а за ним Торжок, а вiдтак – Козельськ, що протримався найдовше, але все одно втоплений у кровi разом зi своiм малолiтнiм князем Василем. Розгромивши стiни Киева пробивними гарматами, тартари пiшли на Волинь, узяли Кам’янець, Володимир, Полоцьк i багато iнших мiст руських.

Про те, як це вiдбувалося, можна було дiзнатися з розповiдей бiженцiв, i всi вони були чимось схожi – i розповiдi, i самi бiженцi. Голови понурi, роти гiрко перекошенi, в очах страх i вiдчай. Ідучи, раз у раз озираються, немов перевiряючи, чи не наздоганяе iх степова пожежа, пущена тартарами навздогiн. Ночами скрикують i прокидаються, бо здаеться iм, нiби земля пiд ними гуде i здригаеться вiд близького тупоту копит. А вдень на запилених обличчях блищать свiтлi дорiжки вiд слiз, пролитих за рiдними й близькими, яких уже не повернеш: порубали iх, попалили, розтоптали, вiдтягли на арканах iз кiнського волоса.

Так бувало й ранiше, коли половцi та печенiги Руссю гуляли, але тi лихi часи непорiвняннi з новою величезною бiдою. Тартарськi орди такi великi були, що там, де вони проходили, нi травинки, нi билинки не залишалося, нiби сарана всю зелень пожерла. Полчища цi вiв непереможний i безпощадний полководець Батий, онук самого Чингiзхана. Поширювалися чутки, що вiн iв живих немовлят, запиваючи молоком i кров’ю убитих матерiв.

Тi, хто бачив Батия (а бачив його мало не кожен iз тих, хто рятувався втечею), твердили, що на зрiст вiн вищий вiд ведмедя, який став дибки, такий самий лютий i могутнiй. Шкiра в нього темна, немовби закопчена вiд звички прогулюватися в