Мерщiй тiкай i довго не вертайся
Фред Варгас
Парижi на дверях квартир з’являються дивнi малюнки – перевернутi четвiрки. Можливо, це витiвки пiдлiткiв, але тутешня мешканка Марiз вбачае в цих знаках приховану загрозу. Комiсар Жан-Батiст Адамберг подiляе ii занепокоення. Особливо пiсля того, як в однiй з позначених квартир знаходять мертвого чоловiка. Жертву задушили, але вбивця чомусь вимазав тiло вугiллям. Навiщо це йому? І хто наступна жертва? Вiдповiдi на цi запитання шукае комiсар Адамберг…
Фред Варгас
Мерщiй тiкай i довго не вертайся
© Editions VIVIANE HAMY, Paris, 2001
© DepositPhotos.com / plrang, perfectvectors, обкладинка, 2016
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016
Висловлюемо особливу подяку лiтературному агенту Анастасii Лестер за допомогу в придбаннi прав на публiкацiю цiеi книги
I
А тодi, коли змii, кажани, борсуки та всiляка звiрина, що водиться в глибинах пiдземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичнi житла; коли фрукти й овочi вкриватимуться гниллю i черви виповнять iх (…)
ІІ
Люд у Парижi ходить куди швидше, нiж у Гiльвiнеку, Жос давно вже помiтив це. Щоранку хвилi пiшоходiв мчали по авеню Мен зi швидкiстю трьох вузлiв. А цього понедiлка Жос розiгнався майже до трьох з половиною, прагнучи надолужити двадцятихвилинне спiзнення. А все через кавову гущу, яка розлетiлася по всенькiй кухоннiй пiдлозi.
Його це не здивувало. Жос уже давно збагнув, що речам притаманне власне життя – таемне та лиходiйне. Бретонський моряк чiтко пам’ятав, що всi речi – за винятком хiба що такелажу, який нiколи не завдавав йому шкоди, – сповненi особливоi енергii, мета якоi – капостити людям. Найменша незграбнiсть одразу ж надiляла рiч раптовою свободою, котра, хоч би якою незначною не була, тягла за собою цiлу низку халеп – вiд неприемностей до трагедii. Корок, що вислизае з рук, е класичним прикладом хаосу в мiнiатюрi. Адже цей впущений корок нiзащо в свiтi не захоче просто покрутитися бiля нiг людини. Вiн пiдступно закотиться кудись за плиту i, наче павук, що прагне сховатися якнайдалi, приготуе для свого переслiдувача, Людини, низку рiзноманiтних випробувань: вiдсовування плити, вiд’еднання газовоi трубки, падання посуду, опiки. Цього ранку комбiнацiя виявилася набагато заплутанiшою: один незграбний кидок – i смiтник хитаеться, падае на бiк, а фiльтр з гущею розсипаеться по пiдлозi. Саме так речам, сповненим почуттям справедливоi помсти за свое рабське становище, на коротку, але надзвичайно яскраву мить удаеться пiдпорядкувати людину своiй прихованiй владi, змусити ii крутитися й вигинатися, немов пес, не милуючи нi жiнок, нi дiтей. Нi, нiзащо в свiтi Жос би не довiрився речам – як i, власне, людям або морю. Першi забирають ваш розум, другi – душу, а трете – життя.
Жос – стрiляний горобець, i тому вiн вирiшив не змагатися зi стихiею, а просто прибрати розсипану каву, повзаючи по-собачому. Жос зiбрав усе до останньоi крихти, не нарiкаючи на долю, i свiт речей зняв з нього своi кайдани. Ця ранкова прикрiсть видавалася дрiбною халепкою, але Жос на таке не вiвся: для нього вона було очевидним нагадуванням про те, що вiйна мiж людьми та речами тривае, i в цьому герцi перемога не завжди на боцi людини, ой не завжди. Нагадуванням про напастi, про зламанi корабельнi щогли, про розтрощенi рибальськi шхуни та про його власний корабель, «Ван-де-Норуа»[1 - Назва корабля перекладаеться як пiвнiчно-захiдний вiтер (норд-вест). (Тут i далi прим. пер.)], який почав протiкати посеред Ірландського моря двадцять третього серпня, о третiй ранку, з вiсьмома людьми на борту. Бог свiдок, Жос виконував усi iстеричнi примхи свого суденця, i Бог свiдок, що корабель i людина примирилися тодi. До тiеi проклятоi буремноi ночi, коли, захоплений зненацька, чоловiк щосили гепнув по планширу кулаком. «Ван-де-Норуа», який i так практично лiг на правий борт, раптом почав протiкати на кормi. Двигун затопило, вiтер кидав судном у всi боки по просторах ночi, люди без спочинку вичерпували воду, аби зрештою сiсти на риф на свiтанку. Це було чотирнад