Назад к книге «Дім дивних дітей» [Ренсом Риггз, Ренсом Ріггз, Ренсом Ріґґз]

Дiм дивних дiтей

Ренсом Рiггз

Мiс Перегрiн #1

Шiстнадцятирiчний Джейкоб з дитинства звик до розповiдей свого дiда про його юнiсть на далекому островi у графствi Уельс, у притулку для дивних дiтей: про чудовиськ iз потрiйними язиками, про невидимого хлопчика, про дiвчинку, яка вмiла лiтати… Єдиним побiчним ефектом цих вигадок були нiчнi кошмари, що мучили пiдлiтка. Але одного разу кошмар увiрвався в його життя, убивши дiда наяву…

Ренсом Рiггз

Дiм дивних дiтей

Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

First published in English by Quirk Books, Philadelphia, Pennsylvania

Перекладено за виданням:

Riggs R. Miss Peregrines’s Home for Peculiar Children: A Novel / Ransom Riggs. – Philadelphia: Quirk Books, 2011. – 352 p.

© Ransom Riggs, 2011

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016

* * *

Сон – нiщо, смерть – нiщо;

Хто начебто помер – живий.

Дiм, в якому ти родився,

Друзi юностi твоеi,

Дiд старий i молодиця,

Праця щоденна i ii плоди –

Всi вони щезають,

В легенди i казки тiкають.

Їх не спинити,

Їх – не посадити на ланцюг.

    Ральф Волдо Емерсон

Пролог

Я ще не змирився з тим, що мое життя буде звичайним i буденним, як раптом трапилися речi незвичайнi й небуденнi. Перша з них стала жахливим шоком i, як усе, що змiнюе тебе назавжди, розколола мое життя навпiл: до i пiсля. Як i бiльшiсть екстраординарних подiй потiм, вона стосувалася мого дiда, Абрахама Портмана.

У дитинствi дiдусь Портман був для мене найдивовижнiшою людиною у свiтi. Вiн зростав у сирiтському притулку, воював у вiйнах, перетинав океани на пароплавi, а пустелi – верхи на конi, виступав у цирку, знав усе про вогнепальну зброю та мистецтво самозахисту i, окрiм англiйськоi, розмовляв iще трьома мовами. Для хлопчини, який жодного разу в життi не був за межами Флориди, це здавалося незбагненно екзотичним, тому кожного разу, коли дiд траплявся менi на очi, я чiплявся до нього, щоби вiн почастував мене своiми розповiдями. І вiн нiколи не вiдмовлявся: розказував своi iсторii так, наче то були величезнi таемницi, якi вiн мiг довiрити лише менi.

Коли менi виповнилося шiсть рокiв, я вирiшив, що мiй единий шанс прожити життя хоча б наполовину так само цiкаве, як i життя дiдуся Портмана, – це стати дослiдником. Вiн заохочував мене: проводив зi мною по пiвдня, схилившись над географiчними мапами рiзних краiн, позначав уявнi експедицii низочками червоних кнопок i розповiдав про тi фантастичнi мiсця, якi я одного дня вiднайду. Удома ж я гордо походжав iз картонною пiдзорною трубою, час вiд часу притуляв ii до ока i вигукував: «Бачу землю! Приготувати групу висадки!» Потiм моiм батькам це набридало i вони виганяли мене надвiр погуляти. Батьки побоювалися, що дiд заразить мене якоюсь невилiковною мрiйливiстю, вiд котроi менi вже нiколи не одужати, i що цi фантазii стануть таким собi щепленням вiд бiльш практичних прагнень. Тому одного дня мати посадовила мене бiля себе i пояснила, що я не зможу стати дослiдником з тiеi простоi причини, що все у свiтi вже дослiджене й вiдкрите до мене. Так я дiзнався, що народився в «неправильному» сторiччi, – i вiдчув себе обманутим.

А здогадавшись, що бiльшiсть оповiдок дiдуся Портмана аж нiяк не могли бути правдою, я вiдчув себе ще бiльш обманутим. У найнеймовiрнiших байках дiда чомусь завжди йшлося про його дитинство, про те, як вiн народився у Польщi, а потiм його вiдправили до якогось дитячого притулку в Уельсi. Коли ж я питався, чому йому довелося кинути своiх батькiв, то вiдповiдь була завжди одна й та сама: вiн кинув своiх батькiв, бо за ним гналися потвори. Уся Польща кишiла потворами, казав дiд.

– А що то були за потвори? – цiкавився я, здивовано витрiщаючись, хоча ця розмова часто повторювалася i стала таким собi ритуалом.

– Моторошнi згорбленi iстоти з прогнилою шкiрою та чорними очима, – вiдповiдав дiд Портман. – А ходили вони ось так. – Вiн скоцюрблювався i дибав за мною, наче якась потвора зi старого фiльму, а я, регочучи, утiка