Гра в пiжмурки
О. Іден
Чи можна жити лише минулим? Герой роману «Гра в пiжмурки» Андрiй Кирпа – наочний приклад людини, котра зав'язла у спогадах. Без мотивацii… Без цiлей… Та все кардинально змiнюеться, коли хлопець повертаеться на навчання до столицi. На перший погляд, непримiтнi сiрi буднi стають для Кирпи вiдправним пунктом у шлях, звiдки не буде вороття. За руку його вестиме Макс – друг, iнколи совiсть iз чорним гумором. Кохання. Зрада. Смерть. Непохитна трiйця, яка постiйно впливатиме на долю хлопцiв, штовхатиме на дно ями, заповненоi тiлами жертв iхнього милосердя. Темний шлях не буде самотнiм. Маленька безневинна душа горили породить у iхнiх загублених серцях цiль для iснування. Божевiльну жагу змiнити свiт. Чи мае право людина забрати життя, навiть якщо це з добрим намiром? На це запитання у хлопцiв власна вiдповiдь. А яка Ваша? Пройдiть цей шлях до кiнця разом з Андрiем та Максом. Побачте iхнiми очима iнший бiг свiту без новорiчних прикрас, щоб виправдати чи осудити похмурих мрiйникiв.
О. Іден
Гра в пiжмурки
Присвячую Зеленоокiй. Моему першому i справжньому коханню.
Пролог
Я в Смерть бывал мучительно влюблён, —
Когда во мраке слышал это пенье,
Я даровал ей тысячи имён,
Стихи о ней слагая в упоенье.
Джон Китс
Чорна аудi зупинилась неподалiк богуславського вiддiлку полiцii. Невисокий русявий молодик вийшов з машини i впевненоi ходою рушив до вiддiлку.
– Доброго дня, менi до капiтана Ігоря Буряка. – промовив хлопець до чергового на КПП. – Мене звати Олександр Лавров – журналiст з газети «Киiвський вiсник».
– Так, так. можете проходити. Про вас попередили. Прямо по коридору. Крайнi дверi лiворуч. – жестом вказав полiсмен.
– Дякую. – вiдсалютував хлопець.
Буряк очiкував в невеличкому, проте в комфортному кабiнетi. Коли Лавров зайшов до кабiнету, капiтан переглядав стопку паперiв.
– Як завжди в роботi? – посмiхнувся журналiст i подав руку капiтановi через стiл.
– А ти як завжди пiдкрадаешся лисицею. – Буряк посмiхнувся у вiдповiдь. Потиснув руку.
– Професiйний навик. – розвiв руками.
Лавров зручно вмостився, щоб далi вести дiалог.
– Ну як, дiстав справу Андрiя Кирпи? – схрестив пальцi дашком.
– Звiсно, для мене це не проблема. Але скажи, навiщо пiсля стiлькох рокiв вона тобi знадобилась?
– Готую репортаж на замовлення родичiв загиблих. Вони, бачиш, хочуть вiдкрити спiльний меморiал, а я маю написати статтю.
– Тодi зрозумiло.
Капiтан передав Лаврову пожовклу папку набиту стосами паперiв, роздрукiвок, фотокопiй.
– Цi хлопцi викликають повагу. Так майстерно провернути задум й так само безслiдно зникли. Молодцi – бiльше нема чого додати.
– Як iх взагалi знайшли? – журналiст вiдкрив папку. Узяв першу сторiнку.
– Чому ти вважаеш, що iх знайшли? – здивувався Буряк. – Якби не анонiмне повiдомлення, котре прийшло нам у вiддiлок, нiхто б i не здогадався. Щоб ти розумiв, воно прийшло три роки тому. Кирпi вже мало бути сто рокiв. А з цього випливае – воно автоматичне. Стояло на певну дату й рiк.
– Чому саме в Богуславський вiддiлок? – Лавров пiдняв очi на капiтана.
– Можливо, через те, що Кирпа жив тут.
– Хм. Зрозумiло.
– Справа переважно складаеться iз сповiдi Кирпи. І, знаеш, на чому вiн ii написав? – Буряк зробив паузу, чекав запитання журналiста.
– Ну?
– На стiнах маяка! – Капiтан хитро посмiхнувся.
– На стiнах маяка? – Перепитав Лавров.
– Ти лiпше сам прочитай i все зрозумiеш. А я поки що нам кави зварю з коньяком.
Журналiст вiдклав титульну сторiнку й заходився читати справу Андрiя Кирпи.
Фрагмент № 1
– Ну що, друзi? – прошелестiла сухими вустами.
– Так. – пробелькотiв собi пiд нiс.
Вона тiкала в далечiнь, немов пiсок Сахари крiзь пальцi, а я, як йолоп стояв укопаний по кiсточки в снiгу, i не знав, що роботи – бiгти за нею чи йти бухати iз змученим вiдображенням. Та зараз, найбiльше мене дивуе та химерна й зачарована думка: «Бля. Зламала сторiнку Анi. І як тепер ii знайти?! Переспати ж збирався».
Вже тодi, я запустив ланцюг фатальних помилок. Тiльки ось в чому дилема – брехня собi, виявилась правдою. Мабуть, коли правда стане вiдомою, мою сповiдь назвуть «Грою у пiжмурки». Люди