Свiтанок
Андрiй Ворон
Людство завжди вдивлялось у небо у пошуках вiдповiдей. Спочатку намагаючись зрозумiти волю всемогутнiх богiв. А пiзнiше – осягнути безмежнiсть та дивовижнiсть Всесвiту. І цей поклик залишався з людством завжди. Попри всi складностi та негаразди, навiть у найважчi часи ми пiднiмали погляд до зiрок. Вони манили нас, наче вогнi далеких маякiв. А може, це лишень поклик голодних сирен? Та хiба зупиняло це смiливцiв та мрiйникiв, якi вiдривались вiд Землi на крихких та ненадiйних апаратах, аби наблизитися до омрiяних висот? Та що стае для них перепоною? Холоднi та безжальнi закони Всесвiту? Чи людська заздрiсть та амбiцii? Яка з цих сил сильнiша та небезпечнiша. І на що доведеться пiти людинi, яка мае iх здолати? Саме про це i пiде мова у книзi. Про мрiю та незламнiсть духу, про подорож незвiданими стежинами.
Андрiй Ворон
Свiтанок
Крила Ікара
Час грав проти нього. Та яке там грав, часу просто не лишилося. Усi строки було зiрвано, а показати нiчого. На паперi i комп’ютерних моделях все було гарно, але реальнiсть мало цiкавилась теоретичними викладками, математичними очiкуваннями та iдеальними моделями. Як завжди. Професор Фiлiп Хiггiнс стомлено похитав головою. Лишився тиждень. І якщо вiн нарештi не досягне прориву проект згорнуть, а вибити фонди ще раз стане дуже складно. На Землi закiнчувався процес вiдновлення i людство все частiше пiднiмало погляд до далеких зiрок. Перельоти всерединi рiдноi системи все ще були складною та дорогою справою, але технологiя частотних гравiтацiйних двигунiв вдосконалювалась день у день, обiцяючи зробити мiжпланетнi подорожi доступними кожному. Але далекi зiрки вiд цього не ставали ближчими. Прорва порожнечi, що вiддiляла одну систему вiд iншоi ставила хрест на мрiях людства про мiжзорянi подорожi.
«Нiщо не може рухатись швидше за свiтло» – вже майже як двiстi рокiв записано у пiдручниках фiзики. Та на щастя знайшлися люди, якi прогуляли цю лекцiю i тепер змагались за правду з Природою. Одним з них i був професор Хiггiнс. Були i iншi, як, наприклад, Джеремi Крайтон. Та хай як багато знання вклав у голову Фiлiпа професор Крайтон, зараз старший товариш помилявся. Мезонне поле – реальнiсть! Реальнiсть доведена лабораторними iспитами! А теорiя бульбашки надто небезпечна. І навiть якщо, теоретично, можна вирiшити проблему перегрiву, одразу пiсля того як людство навчиться пiрнати до ядер зiрок. Прискорення у нормальному космосi це все одно, що намагатися рухатись на гоночному болiдi по бездорiжжю. І хай який броньований той болiд, маневрування та навiгацiя будуть унеможливленi. Навiть у найсмiливiших теорiях. А що станеться коли бульбашка зiткнеться з астероiдом чи кометою, яких повно у сферi Оорта? Ну припустимо тут ще можна якось примудритися прокладати курси з мiнiмальною ймовiрнiстю зiткнення. Мiнiмальною. Не нульовою. І вже така ймовiрнiсть це дуже погано для космiчних подорожей. Про вiрогiднiсть зiткнення у вiдкритому космосi годi i казати, таке не спрогнозуеш. А що станеться коли зiткнуться два корабля? Враховуючи те, що через колосальну потужнiсть потрiбну для дестабiлiзацii шматка Всесвiту плануеться будувати пусковi та гальмовi ретранслятори, зiткнення на початкових та кiнцевих вiдрiзках шляху неминучi. Звiсно ймовiрнiсть поломки е в кожного механiзму. І з ускладненням системи вiрогiднiсть зростае. Та все ж мезонний стрибок набагато безпечнiший, вимагае менше енергii, дае можливiсть навiгацii та маневрування. Хоча б крихiтну. Але цей самий стрибок не пiдтверджений на практицi i до кiнця термiну залишилось два тижнi. Всесвiт наче цнотлива дiвчина в останнiй момент. Вона вже скинула сукню та знiмати бiлизну раптом засоромилась.
Професор Хiггiнс посмiхнувся своiм думкам, блукаючи порожнiми коридорами станцii Ганiмед 1. Робота кипiла у три змiни i лабораторii не вимикались нiколи, але персоналу було не дуже багато, тому в колосальному дослiдницькому комплексi завжди легко знайти затишне мiсце.
– Давай почекаемо до закiнчення проекту – долетiв з-за рогу голос Оксани Хiггiнс – батько зараз нi нащо не стане вiдволiкатись.
– Життя не любить зволiкати, – пролунав чолов