Симфонiя почуттiв

Ольга Яворська

Книжку сучасноi письменницi Ольги Яворськоi складають морально-психологiчнi твори, якi захоплюють цiкавими сюжетами, фiлософським осмисленням сувороi дiйсностi, вiдвертiстю, непiдробленою щирiстю i любов’ю до навколишнього свiту. Кожен твiр – це свого роду кадр кiнострiчки: глибоко змiстовний, насичений яскраво вираженими почуттями i подiями, забарвлений фарбами, звуками i запахами рiдноi природи, наповнений авторською закоханiстю в художне слово.

Ольга Яворська

Симфонiя почуттiв

Божевiльна

До неi в селi вже звикли. Ходила, виряджена у що потрапить, розпустивши по плечах передчасно посивiле волосся. Йшла, несучи в руках клунки зi старою одежею, яку розкладала при дорозi, як гуманiтарну допомогу, i намагалась продати.

Колись вродливе обличчя загострилось, посiрiло, в очах з’явився той дивний блиск, який бувае у душевно хворих. То говорила сама з собою, то смiялась дрiбним смiхом, то спiвала надривним високим голосом. Кожноi недiлi бiгла до церкви, але спокiйно вистояти Службу Божу не мала сили. Кланялась по три рази в три сторони, чогось шукала в клунках, якi завжди мала з собою, на щось вказувала пальцем i з острахом хрестилась. Коли кiнчалась Служба, ставала бiля входу до церкви i голосно кричала, що зараз всiм голодним i знедоленим даватимуть iсти.

– Сюди, сюди! Ви не помрете з голоду, нiхто не помре. Тут, у Венецii, вас нагодують. Тут Італiя. Хто приiхав на заробiтки i не знайшов роботи, най не журиться. Ставайте в чергу, всi в чергу!

Люди з острахом дивилися на Мар’яну, що ще донедавна була найкращою дiвчиною в селi, перешiптуючись.

То з нею в Італii таке трапилось.

– Донеслись чутки, що над Мар’яною поглумився роботодавець, а потiм продав у будинок розпусти.

– Хто зна, що там було. Може, за грiхи Господь таку кару послав. Кажуть, що ii баба живу дитину стратила, а за грiхи до сьомого поколiння вiдповiдати треба.

– Яка ж то дiвчина була – розумна, вродлива. З моею дочкою в одному класi вчилася. Хтось iз учителiв цього року ii фотокартку з дошки пошани зняв. Вона, коли дiзналася, прибiгла i довго стояла перед тою дошкою, прикладаючи руку до мiсця, де була свiтлина.

– Не доведи, Господи.

* * *

– Мамо, вуйко Іван зрубав вишню. Їi тiло вже змертвiло, але лишилася душа. Вона бачить небо.

– Мар’яночко, вишня не мае душi.

Мама обнiмае дочку за плечi, але та вириваеться з обiймiв i дивиться в небеса.

– Мамо, це правда, що людська пристань у небесах?

– Правда, доню.

– Боже, вишня вся в кровi, а страшний сивий птах видзьобуе iй очi. Чому нинi площа така безлюдна, немае жодного украiнця?

– Ти дома, дитино моя, ти бiля мене, Мар’яночко.

Прибита горем мати заламуе руки до неба.

– Чому ж ви ii до лiкарнi не вiдвезете? – пита несмiливо сусiдка з-за тину.

– Та ж лежала пiвроку у Львовi на Кульпаркiвськiй, нiчого не допомогло. А яка дiвчина була – вiдмiнниця навчання, спiвачка, танцюристка. Так просилася з тiеi лiкарнi додому, що мое серце не витримало. Все одно ради iй нiхто вже не дасть.

– Може до людей пiти, вiдмовити лихе.

– Ходила я й до екстрасенсiв, i до бабок-шептух, i до ворожок. Хiба грiхи набавляемо, а порятунку нi вiд кого. Якби ж то я таку бiду знала, не пустила б дитину з хати. Об’iздила пiвсвiту i заробила на велике горе.

«Ой зелене жито, зелене…» – спiвае Мар’яна.

* * *

Сонце опускаеться до заходу, розсипаючи пригорщами промiння по пахучих липах. Мар’яна, одягнена у лахмiття, iде селом, простягаючи руку.

– Я жебрачка. Менi напророчили вiтри жебрати по цiлому свiтi. На майданi жебракiв не годують, жебраки всi бiля церкви. Мене нiхто не продасть i не купить, бо я народилася пiд щасливою зорею. Хто любить сонце, бiлокрилi хмари i буйнi вiтри, того нiхто не продасть.

Раптом вона побачила кущi розкiшних троянд, що розцвiли на чужому городi. Кинула своi клунки, перелiзла через паркан i клякнула перед квiтами.

– Яка дивна мелодiя вашого голосу. Ви – моя лебедина пiсня. За лiсом, за пралiсом золота дiжа заходить, – i засмiялася. – Блукало сонечко по небi i не бачило, яка тут чарiвна краса.

Нахилилася над квiтами, цiлуючи iх. Потiм встала i пiшла, високо пiдняв