Мексиканськi хронiки
Максим Кидрук
Тревелог – роман про мандрiвку – вiдомого украiнського письменника й журналiста Макса Кiдрука присвячений його першiй подорожi Мексикою вiд захiдного до схiдного узбережжя, яку вiн здiйснив ще аспiрантом i яка змiнила все його життя. Вiдлiтаючи наодинцi до краiни своiх дитячих мрiй, вiн навiть не мiг передбачити, що тисячi кiлометрiв, подоланi ним, настiльки зменшать вiдстань мiж незнайомими людьми з рiзних мiсць планети, а подорож подаруе не лише море веселих спогадiв i яскравих пригод, а й нових друзiв.
Макс Кiдрук
Мексиканськi хронiки
Обережно! Ненормативна лексика!
Передмова
Є одна цiкава штука про життя: коли ви вiдмовляетесь приймати нiщо iнше, як найкраще, дуже часто саме його й отримуете.
Вiльям Сомерсет Моем
Ми зростаемо великими в мрiях. Усi великi люди – мрiйники. Вони бачать речi крiзь iмлистий серпанок весняного дня або ж у червоних вiдблисках вогню довгого зимового вечора. Хтось iз нас дозволяе цим мрiям загинути, однак iншi плекають i захищають, викохують мрii у найтяжчi часи, допоки вони не приведуть iх до сонця та свiтла, котре завше осяюе тих, хто щиро вiрить, що мрii збуваються.
Вудро Вiльсон,28-й президент США
…якщо не мрiеш, то час стоiть на мiсцi.
Орхан Памук
Чiапас. Джунглi. Загубленi серед покручених лiан i вiковiчних дерев руiни майя. Покришенi стiни високих пiрамiд, на пiднiжжя яких видряпуються зеленi нетрi. Неглибокi, але швидкi потiчки, якi сердито вирують i клекочуть, заступаючи дорогу в найбiльш невiдповiдний момент. Повсюди таемничi написи та знаки. А ще – спека. Палючими клубнями вона вриваеться в легенi, з кожним подихом, з кожним кроком вичавлюе з тiла останнi краплинки вологи…
Попереду, мiж обвислими лiанами та вогким листям, бовванiе спина невисокого провiдника-iндiанця. Смаглявий нащадок майя старанно прорубуе дорогу в хащах, управно орудуючи величезним мачете. Вiн не розумiе англiйськоi i, мабуть, не вельми знае iспанську. Мабуть – бо то важко сказати достеменно. Кароокий iндiанець увесь час похмуро мовчить i просто веде за собою трьох нахабних грiнго, якi наважилися кинути виклик його джунглям.
Мимоволi мозок обплiтають моторошнi думки про те, що ж буде, якщо провiдник раптом зникне. Адже ота худа спина вдалинi та гострий мачете, який зi свистом розсiкае тягуче глизяве повiтря, раз за разом урiзаючись у малахiтове тiло джунглiв, – оце й усе, що може повернути нас назад до нормального свiту, весь наш зв’язок iз цивiлiзацiею. Хоча на той момент здавалося, що того свiту просто не iснуе, а ХХІ столiття нам усiм примарилось у снi.
Над головою захлинаються оглушливим ревом невгамовнi мавпи-ревуни, ховаючись вiд поглядiв у густих кронах тропiчних дерев; розмаiтi папуги з довжелезними чорними дзьобами байдуже розглядають нас, лiниво погойдуючи головами. Першим iде iндiанець, за ним дрiботить кощава, як смерть, куцохвоста дворняга. Далi чеберяе Френк, чорнявий кремезний Френк iз Нью-Йорка, який невiдомо чим керувався, коли потягнув за собою до цього смарагдового пекла Крiстiну. Крiстiна, його дiвчина, крокуе слiдом, вiдстаючи вiд свого бойфренда метрiв на десять. Я замикаю процесiю.
І бiльше нiкого, абсолютно нiкого на десятки кiлометрiв довкола.
Хто я такий? Нiхто. Такий собi шкет з Украiни…
Ви запитаете, що молодий шкет з Украiни робить у мексиканських джунглях? Я… я навiть не знаю. На ту мить я сам не раз питав себе, що в дiдька я там роблю.
Учора ввечерi ми залишили Яхчiлан (Yaxchilan), що означае «зеленi каменi» мовою майя, хоча наш провiдник уперто називав його Ісанканак. Я пам’ятаю, як сидiв там на вершечку однiеi з пiрамiд, звiдки проглядався клаптик брудних вод рiчки Усумансiнти (Usumacinta), i дивився крiзь той просвiт на iнший берег – там починалася Гватемала. По спинi та руках дзюрками збiгав солоний пiт, а над головою ненаситною хмарою гудiли москiти.
І то був лише початок. Десь там, унизу, ще були люди. Там навiть можна було купити холодноi води. А зараз я навiть гадки не маю, в якiй частинi Юкатану ми знаходимося…
* * *
Усi подii та люди не е вигаданими. Я навiть не змiнював iмен.
Однак я хочу, щоб ви вiдр