Реквiем для листопаду

Дзвiнка Матiяш

Героiня книги Дарина гостро переживае смерть мами. Дiвчинi доводиться навчитися жити по-новому i заповнювати порожнечу, яка залишаеться всерединi пiсля втрати близькоi людини. Це доводиться робити через зустрiч iз власними страхами, комплексами, сумнiвами. Дарина справляеться – адже ii внутрiшнiй свiт багатий, глибокий i неординарний, i в ньому попри самотнiсть, е i кохання, i дружба. Ця повiсть, у якiй немае единоi сюжетноi лiнii, розбита на численнi фрагменти-переживання. Їi можна починати читати з будь-якоi сторiнки. Перечитуючи той самий фрагмент багато разiв.

Дзвiнка Матiяш

Реквiем для листопаду

– Il fait novembre en mon ?me -

    «Novembre», Emile Verhaeren

І

Минуло два мiсяцi вiд смертi мами. Дарина повертаеться додому, несучи в руках пакет iз морквяним соком. Мама не любила морквяного соку, iй подобався березовий. Справжнiй – щойно виточений iз дерева, що пахне березневим талим снiгом. Дарина уявляе, як вона йде до лiсу, в неi промокли ноги, холошi джинсiв забрьоханi, в руках трилiтровий слоiк, куди вона наточить соку. Сiк нагадуватиме воду, тiльки буде ледь-ледь жовтавий i дуже солодкий. Вони питимуть його вдвох iз мамою. І мама смiятиметься дзвiнким дитячим смiхом. Вона забувае про те, що вона доросла жiнка з наiвними очима, i перетворюеться на безтурботну дiвчинку-пiдлiтка, i трохи соромиться своеi дитячоi безтурботностi й дитячих рухiв. І ходить так дивно й трохи смiшно-незграбно, як дiвчинка-пiдлiток, що нiяк не призвичаiться до цього дивного свiту й не знае, як у ньому треба ходити.

«Тiльки щоб тепер нiкому не розповiдати про себе й удавати, нiби нiчого не сталося». Дарина повторюе цi слова подумки декiлька разiв. Так нiби це допоможе. І суворо наказуе собi нiкому нiчого не розповiдати. Бо все, що ставалося тепер, зовсiм не схоже на те, що було ранiше. Принаймнi зараз iй думаеться саме так. Дарина – по тому, як зi спорожнiлого будинку роз’iхалися родичi й друзi, котрi вiдбули тут той час, який мали вiдбути, – могла днями сидiти нерухомо, дивлячись у вiкно або не дивлячись нiкуди. Забуваючи про час. Забуваючи про те, що навколо. Утративши бажання розмовляти й думати. Утративши бажання взагалi бути. Їй здавалося, наче всi люди позникали, все позникало, i тепер вона сама серед важкоi порожностi.

Залишалася пам’ять. Інодi Дарина тiнню блукала по кiмнатах, наштовхуючися на речi. Тi, якi належали мамi, а тепер не належали нiкому. Дарина обмацувала iх поглядом, намагаючися пригадати, що вони означали для мами. Ваза iз засохлими квiтами. Картина на стiнi. Рiзьблена скринька. Камiнчик iз сiро-блакитними прожилками. Напевно ж, вони щось означали, але тепер Дарина не знала, що саме. Цi речi були самотнi та покинутi. Вони ображено мовчали й вiдверталися вiд Дарини. Речi не впiзнавали ii. Їм було з нею нецiкаво. Дарина думала про те, що речi також сумують. Вони, мабуть, плачуть. Але вночi – коли нiхто не бачить. Тепер у маминiй кiмнатi така густа тиша – ii можна рiзати ножем, кришити пальцями й виносити з кiмнати iз собою. Тиша бувала схожа на пухкий абрикосовий пирiг. Дарина вiдламувала шматочки тишi й виходила з ними надвiр. Пiдкидала iх у повiтря, i вони крихiтними голубами, завбiльшки з п’ятикопiйкову монету, злiтали вгору. Даринi було радiсно й сумно дивитися на них. Інодi вона забувала про тишу, якоi понапихала собi в кишенi, i та перетворювалась на каштани, круглi та блискучi, або на яблучка завбiльшки з виноградину. Дарина з’iдала яблучка, а каштани складала в себе на пiдвiконнi. Інодi, коли каштанам ставало тiсно, вони зникали, по декiлька чи по одному. Дарина нiколи не викидала iх сама. Мабуть, вони знову перетворювалися на тишу.

Даринi здавалося, що тепер мовчанка стала ii улюбленим заняттям, справжнiм хобi. Мовчанки бувають рiзними. Одна рiч – мовчати пiд якусь дуже сумну та свою мелодiю, iнша – мовчати, видобуваючи звуки iз розстроеного пiанiно чи зi староi трiснутоi сопiлки. Роблячи це нi для чого, просто, щоби вони звучали, тодi тиха iмла, що навколо, трохи розсiюеться. А ще iнша – коли раптом надходить обiдня по