Покора
Мiшель Уельбек
Викладач Сорбонни Франсуа живе в дивний час – до керiвництва у Францii приходять мусульмани, а унiверситет вимушений коритися своiм новим господарям – шейхам iз Саудiвськоi Аравii. Бiльшiсть його колег, аби зберегти посади, приймають iслам. Перед Франсуа (який до того ж тяжко переживае кризу середнього вiку) постае непростий вибiр: вiдмовитися вiд iнтелектуального життя i остаточно пiти на пенсiю чи навернутися до iсламу, взяти собi кiлька гарненьких дружин i зажити новим, лiпшим життям?
Мiшель Уельбек
Покора: роман
І
До церкви Сен-Сюльпiс його привiв гамiр; пiвчi розходились; храм мав от-от зачинитися. Варто було б помолитись, – подумав вiн, – усе ж краще, нiж поринати у марнi мрii в крiслi; але – молитись?! Не вiдчуваю такого бажання; я зацькований католицизмом, що п’янить мене ароматами ладан Недiля, 15у й воску, я мовби блукаю довкола культу, до слiз зворушений молитвами, глибоко причарований псалмами та спiвами. Менi остогидло власне життя, я осоружний сам собi – i все ж я далекий вiд того, щоб заново розпочинати шлях! Зрештою… зрештою, хоч у каплицях я й вiдчуваю зворушення, а проте, коли виходжу, знову стаю нечутливим, сухим. Гаразд, – визнав вiн, пiдвiвшись i пiшовши за людьми, яких служка спрямовував до виходу, – мое серце надто тверде, випалене у шлюбах, я вже нi до чого не схильний.
Ж. К. Гюiсманс. На шляху
Упродовж тривалих рокiв моеi похмуроi юностi Гюiсманс був менi вiдданим товаришем та супутником; жодного разу я не засумнiвався, не вiдчув спокуси залишити його i взятися до iншоi теми; а втiм, одного червневого вечора 2007 року, пiсля тривалих зволiкань та вiдмовок (яких було навiть бiльше, нiж дозволяеться), перед комiсiею унiверситету «Париж IV – Сорбонна» я захистив дисертацiю на тему «Жорис-Карл Гюiсманс, або Свiтло в кiнцi тунелю». І вранцi наступного дня (а може, вже й того самого вечора – стверджувати не можу, бо час пiсля захисту провiв сам-на-сам iз трунком) я збагнув: щойно завершилася частина мого життя – i, можливо, його найкраща частина.
У наших суспiльствах (якi поки що залишаються захiдними i соцiал-демократичними) така доля чекае на всiх, хто завершуе навчання, однак бiльшiсть цього не усвiдомлюе – або ж усвiдомлюе лише з часом; адже здебiльшого люди заслiпленi жадобою грошей або ж – найпримiтивнiшi з-помiж них, тi, що розвинули в собi шалену схильнiсть до певних продуктiв, – звичайнiсiньким споживанням (бiльш помiркованi i достойнi, якi плекають у собi замилування грошима, цим «невтомним Протеем»[1 - «Цiлком природно… любити те, що, достоту невтомний Протей, готове щомитi набути форми одного з наших мiнливих бажань та рiзноманiтних потреб…» Так пише про грошi Артур Шопенгавер у есе «Parerga und Paralipomena» (1851). – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.], найчастiше опиняються у меншостi); ще бiльше приваблюе iх самоствердження, боротьба за звабливе мiсце у свiтi, який – сподiваються вони – е конкурентним; а до дiй iх пiдштовхують обожнюванi кумири – спортсмени, кутюр’е, творцi iнтернет-порталiв, актори та моделi.
З рiзних психологiчних причин – для дослiдження яких не маю нi знань, нi волi – я значною мiрою вiдiйшов вiд усталеноi схеми. Першого квiтня 1866 року вiсiмнадцятирiчний Жорис-Карл Гюiсманс розпочав кар’еру посадовцем шостого класу у мiнiстерствi внутрiшнiх справ та конфесiй. У 1874 роцi вiн власним коштом видав першу збiрку своiх поезiй у прозi «Вазочка для спецiй», вiдгукiв на яку було небагато, зате одна стаття – напрочуд привiтна – пiдписана Теодором де Банвiлем. Як бачимо, свое життя Гюiсманс починав досить тихо.
Адмiнiстративне iснування чиновника – та й життя взагалi – минало без пригод. Третього вересня 1893 року Гюiсманса нагородили Орденом Почесного легiону за заслуги на державнiй службi. Раз i назавжди вирiшивши всi питання з фiнансами i комфортом, у 1898 роцi вiн вийшов на пенсiю, поставивши крапку в тридцятирiчному виконаннi статутних обов’язкiв. Час вiд часу знаходив сили на написання книжок, якi – через столiття – дозволяли менi сприймати його як найближчого друга. Про лiтературу написано чимало – можливо, навiть забага