Вагон №13

Вiкторiя Андрусiв

… Здавалось би, що тут такого особливого? Вихоплено кiлька тижнiв iз життя пересiчного провiнцiйного мiстечка , розташованого на кордонi з Європою. Реальнi люди, реальнi подii, словом, просто одна з iсторiй… І навiть зачепивши злободеннi проблеми сучасного суспiльства – такi, як пiдлiтковi конфлiкти, спровокованi вiдмiннiстю «у статусi» , чи незахищенiсть певних верств населення , чудово розумiеш : iсторiя не вартувала би нiчого, якби все, що трапилося, не трапилося насправдi наприкiнцi 2013-го…

Вiкторiя Андрусiв

ВАГОН № 13

ПЕРЕДМОВА

… Здавалось би, що тут такого особливого? Вихоплено кiлька тижнiв iз життя пересiчного провiнцiйного мiстечка, розташованого на кордонi з Європою. Реальнi люди, реальнi подii, словом, просто одна з iсторiй… І навiть зачепивши злободеннi проблеми сучасного суспiльства – такi, як пiдлiтковi конфлiкти, спровокованi вiдмiннiстю «у статусi», чи незахищенiсть певних верств населення, чудово розумiеш: iсторiя не вартувала би нiчого, якби все, що трапилося, не трапилося насправдi наприкiнцi 2013-го…

1. НІНА

– Вiдчиняйте нарештi… Дев’ята… – Натовп пiдпирав броньованi дверi примiщення, у якому вже годину як вчувався рух. Крiзь загратоване вiкно раз у раз вигулькувала чиясь голова i тут же ховалася, коментуючи так, аби не почули зовнi: «Ото голота… За дармову кiстку готовi горло одне одному перегризти…»

– Що ви заторохтiли? Може, цiлу революцiю тут затiете?. Сказано – прийом товару… – Огрядна тiтонька з посiченим на кiнчиках неохайно пофарбованим волоссям невдоволено бурмотiла, вiдмикаючи iз середини замок. – Не дадуть навiть тюки розпакувати.

Але натовп вже не прислухався до ii бурмотiння – щойно у дверях засяяла щiлина, ринув у напiвтемне примiщення, перевантажене стосами мотлоху, вiд якого смердiло чи то септичною хiмiею, а чи щурячою отрутою – хто його знае. І вже не було до жiнки з вибiленими стрiпками на головi жодноi справи, адже тут головне – не гаяти часу. Серед териконiв накиданого абияк одягу, що напередоднi перетнув кордон пiд захистом чарiвного слова «гуманiтарка», вдавалося напорпати цiлком пристойнi речi, часом навiть новiсiнькi, з лейбами европейських фiрм, з тiеi чи iншоi причини так i не вiдiрваними попереднiми вередливими власниками.

Над териконами вздовж усього примiщення телiпалося зшите з двох клаптiв простирадло, на якому гуашшю чиясь невмiла рука вивела: «Одяг з Європи. Все – по п’ять.»

… Нiна стояла осторонь, терпляче вичiкуючи, поки натовп розсмокчеться. Це було одне з небагатьох мiсць, куди Любчик соромився ii супроводжувати. Донедавна всюди ходили вкупi – брала його за руку й приводила до гуртiвнi, аби не купувати «на око», адже крам «Все по п’ять» не пiдлягав обмiну чи поверненню. Але наразi Любчику – шiстнадцять, i пiдлiтковi амбiцii вирували у хлоп’ячих допитливих мiзках.

– Мамцю (вiд отого «мамцю» ii завжди обволiкало теплом), чому ми не можемо пiти до звичайного магазину й купити все, що треба? – Допитувався змалечку, не розумiючи, для чого ж iснуе безлiч нарядних, з вимитими до прозоростi вiтринами «бутикiв», з яких всмiхаються, ваблячи перехожих, розкiшнi продавчинi. – Мамцю, переважна бiльшiсть дiтей у класi навiть не здогадуються про iснування мотлосховищ, де все по п’ять.

У Нiни стискалося, однак не виплескувала – пояснювала коротко: «Подякуй державi за наше жебрацтво». Але якось, кiлька рокiв тому, наважилася на серйозну бесiду.

– Розумiеш, Любчику, часом життя складаеться не зовсiм так, як хотiлося б, чи як мрiялося у дитинствi… – Зважувала кожне слово, позаяк знала, що Любчик однаково ретельно зважуе все почуте. – Колись давно, коли менi було трохи бiльше рокiв, анiж зараз тобi, я мрiяла працювати на залiзнiй дорозi. Твiй дiдо i бабця працювали на залiзницi, i все мое життя було пов’язане з нею… Я не засинала, не провiвши думками киiвський потяг, що прибував рiвно о дев’ятiй – рiвномiрний грюкiт колiс заколисував краще за колискову… А прокидалася, коли вранцi о сьомiй вiдбував львiвський, i вiн слугував менi будильником… Я знала на пам’ять розклад усiх маршрутiв, я знала, як розводяться й зводяться колii, i ще безлiч ре