Етимологiя кровi

Анна Багряна

Вирушаючи у коротку мандрiвку колоритним гуцульським краем, Ярослава аж нiяк не здогадуеться, куди i до кого зрештою приведе ця подорож. Розкручуючи заплутаний клубок власних почуттiв, Ярка несподiвано натрапляе на слiд родинноi таемницi, що здавна розпалювала ii цiкавiсть. У своiх напiвдетективних, напiвмiстичних пошуках дiвчина вiдкривае для себе кармiчний зв’язок поколiнь, усiм своiм еством пiзнае пам’ять кровi, незримо закодовану в кожному з нас. Ця iсторiя людських пристрастей, вишукано написана Анною Багряною, припаде до смаку справжнiм лiтературним гурманам. У 2008 роцi рукопис роману «Етимологiя кровi» (перша назва «За Габiею або Всупереч забобонам») став лауреатом одразу трьох престижних премiй: конкурсу романiв, кiносценарiiв та п’ес «Коронацiя слова» (ІІІ мiсце), «Смолоскип» (ІІ мiсце), а також був вiдзначений Мiжнародною украiно-нiмецькою премiею iм. О. Гончара. У тому ж роцi був виданий у киiвському видавництвi «Факт».

Анна Багряна

Етимологiя кровi

Роман

Видання друге (змiнене й доповнене)

перейдеш битий шлях убрiд

i зоставиш тiнь

потойбiч

всупереч

забобонам

я зупинене серце до нiг жбурляю

тобi

як собацi жбурляють

шматок вiд кровi солоний

обома руками

схопи i не вiдпускай

як невiчний свiй день

як останнiй свiй шанс

як жiнку

над прозорiстю часу

прозрiеш хоч ти

нехай

бодай на одну хвилинку

перейдеш – iще б пак -

найрозбитiший в небi шлях

найжертовнiшу зiрку пригорнеш

до моiх вiкон

я кричатиму

так

як кричить вiд болю земля

вивергаючи чоловiка

перейдуть i тi iншi

але ж вони крадькома

не покажуть облич

iхнi очi змiшаються з пилом

у розгорненiй книзi

стiлькох сторiнок нема

на тутешнiй землi

такi

глибокi могили

[фрагменти мого життя]

Страхолiсся

Майже щоночi менi сняться однаково химернi сни – зi знайомими обличчями та iменами. З весiльними квiтами та кров’ю землi. З обрiем, до якого можна дiйти. Вiд таких сновидiнь притлумлюеться дiйснiсть, адже вони видаються реальнiшими за саме життя…

Я народилася 26 квiтня 1978 року в мiстечку Іванковi, за вiсiмдесят кiлометрiв вiд Киева.

Спершу ми з батьками мешкали у Страхолiссi. Бiля моря. Велике, таемниче i страшне – Киiвське море. Але я любила його, хоча б за те, що воно у нашому селi. Влiтку ми в ньому купалися. Взимку, коли замерзала вода, каталися на ковзанах та санчатах.

Коли менi виповнилося сiм рокiв, я отримала в дарунок вiд мами величезний набiр фломастерiв. До малювання нiколи не мала охоти. Проте, фломастери годилися менi в iншiй, вельми цiкавiй, справi. За допомогою того модного (на той час) канцелярського приладдя можна було смiливо передавати усiлякi знайомi i незнайомi слова. Багато слiв. Рiзнобарвних, яскравих. Свiтлих i темних. Писала iх на паперi, шпалерах, тюлi, парканi… Моiй радостi не було меж. Це нагадувало чари: лiтери, якi самi по собi не мають жодного значення, складаються в ряд i починають раптом щось означати. І ти можеш передавати лiтерами все, про що думаеш. Або чого не можеш вимовити вголос.

Того ж самого року в моему життi сталося ще декiлька важливих подiй.

Влiтку батьки повезли мене до Криму – на Чорне море. І саме там я пережила свое перше дитяче розчарування. Адже виявилося, що вода у справжньому морi – завжди солона i важка. А хвилi – великi i шумнi. Справжне море – воно пахне дельфiнами i казковими мушлями, воно завжди – без того берега. Я довго плакала, коли дiзналася, що мое рiдне Киiвське море – рукотворне, тобто це взагалi нiяке не море, просто так називаеться. Почала потай ненавидiти його…

Восени я пiшла до страхолiськоi школи.

Пiсля занять бiгала до лiсу. Лiс, на вiдмiну вiд моря, був справжнiм. Мама завжди лаяла мене за те, що я не заходжу пiсля школи додому й не перевдягаюся. Майже кожного вечора вона мусила вiдпорювати вiд форми бруднющi (чорнило з чорноземом) манжети i пришивати новi. При тому торочила, що нiколи бiльше не пустить мене до лiсу. Але величезна торба, наповнена пахучими грибами таки пом’якшувала дещо неньчинi суворi вердикти, i наступного дня, пiсля школи, я повторювала своi лiсовi подвиги. Зi мною завжди були три вiрнi подружки – Сон