Провiдник

Свiтлана Румянцева

Молодий хлопець Роман i його вiрний пес на прiзвисько Лакi нарештi повертаються додому, у затишний маленький район, батькiвський будинок. Однак iхня радiсть досi затьмарена тими сумними подiями, якi змусили iх колись покинути рiдну домiвку. Роман та Лакi – нерозлучнi друзi, що волею долi залишились на самотi, i в яких нiкого бiльше немае. Однак Лакi iнодi зникае з поля зору, щоб провести час з iншими, рiдними його серцю людьми, батьками Романа. Нiби нiчого незвичайного, аби не одне «але»: батько та мати хлопця загинули понад рiк тому. Таким чином собака стае своерiдним Провiдником мiж двома паралельними свiтами. Вiн чуе, про що говорять люди, i все розумiе. Саме завдяки своiй кмiтливостi та винахiдливостi вiн навiть влаштовуе особисте щастя Романа, знайомлячи його з Майею.

Свiтлана Румянцева

ПРОВІДНИК

– Лакi! Лакi!

Великий чорно-рудий собака з шаленою швидкiстю бiгав сквером, махаючи вiд задоволення довгим пухнастим хвостом. Складалося враження, що вiн тривалий час сидiв вдома пiд замком, i от нарештi йому дозволили вдосталь погуляти. Насправдi, як i всi iншi собаки, таку радiсну нагоду вiн мав щодня, тому надто радiти зi звичайноi прогулянки не було причини. Але сьогоднi був особливий день. Вiн почувався задоволеним i схвильованим одночасно, адже знов повернувся у рiднi мiсця, знайомi йому з дитинства, у свiй улюблений парк, що навеснi та влiтку потопав у яскраво-зелених кольорах. Собака на свiй манер привiтався з крислатими старими кленами та дубами-велетнями, обстежив кожен бузковий кущ.

Он там, у затiнку, стоiть широка лава зi спинкою, з нiжками, схожими на левовi лапи, бiля яких собака часто спочивав, ховаючись вiд спекотного полуденного сонця. А на цьому мiсцi пiсля дощу завжди утворювалася велика, брудна i така спокуслива калюжа. О, як йому дiставалося вiд хазяiв через ту калюжу! Якщо iншi собаки меланхолiйно пiдходили до неi, нiбито для того, щоб попити води, а насправдi помилуватися своiм вiдображенням, то йому, красеню, розумнику та володарю загадкового й найщасливiшого у свiтi iменi, вся ця маячня була нi до чого. Вiн просто розбiгався i з особливою насолодою щодуху перетинав калюжу, полохаючи мiсцевих голубiв та оббризкуючи перехожих роззяв…

– Лакi! Куди ж ти побiг? Час вертатися! – знов пролунав приемний юнацький голос.

Собака зробив останне шалене коло, на хвильку затримався бiля улюбленого дубу й з переможним виглядом пiдбiг до хазяiна. Молодий хлопець схвально поплескав собаку по спинi.

– Молодець, Лакi. Дякую тобi за пiдтримку. Я теж дуже радий. Ходiмо вже додому.

Шлях, що веде до рiдноi домiвки, яким би довгим вiн не був, завжди приемний. Принаймнi, так стверджують фiлософи. Хлопець i собака йшли повiльно, бажаючи вдосталь насолодитися п’янкими запахами та неповторними звуками природи, що тiльки-но прокинулася пiсля зимовоi тишi. Пес трохи притих, вiн вже не гасав по дорозi, проте продовжував пильно придивлятися.

У парку майже нiчого не змiнилось, та й що могло змiнитися за пiвтора роки? Хiба що кущi набули iншоi форми та трохи пiдросли дерева. Так, дерева пiдросли. Он той маленький каштан ранiше не утворював тiнi.

Друзi вийшли з парку та попрямували неширокою дорогою, що пролягала уздовж затишного спального району, розташованого в пiвденнiй частинi мiстечка. Вулиця, попри своi незначнi розмiри, слугувала для тутешнiх мешканцiв основною життево-необхiдною магiстраллю, а через свою вiддаленiсть вiд мiськоi метушнi, була тихою i часом малолюдною. Немов молодий весняний струмок, що взявся невiдомо звiдки, вулиця грайливо, майже кокетливо звивалася, повертаючи то лiворуч, то праворуч, потiм зненацька випрямлялася, немов натягнута струна, i далi пролягала рiвною широкою стрiчкою.

З обох ii «берегiв» в оточеннi фруктових дерев стояли одно- та двоповерховi цеглянi будинки з просторими подвiр’ями, якi господарi використовували на свiй смак i розсуд. Двори вiддiлялися один вiд одного невисокими дерев’яними парканами чи живоплотом, що мальовниче виглядав навеснi та влiтку.

Мешканцi району мали рiзнi професii та уподобання, але незвична природна тиша вабила сюди людей тв