Неперебутне

Леонiд Горлач

Життя – то спiлкування з iншими людьми в рiзних ситуацiях. Воно й складае iсторiю поколiнь, найчастiше канучи в безвiсть, бо нiкому записати на скрижалi такi iсторii, якi не вигадати найталановитiшим iмпровiзаторам слова. Авторовi цiеi книги пощастило зустрiти на вiку багато справжнiх, як нинi кажуть, непересiчних сучасникiв – вiд Івана Козловського, Олеся Гончара до Олександра Бiлаша, Бориса Олiйника, Григора Тютюнника, Миколи Вiнграновського, Станiслава Тельнюка та iнших, котрi дiяли в рiзних непередбачуваних ситуацiях. Це й спричинило появу коротких новелеток, базованих на невигаданих фактах.

Леонiд Горлач

Неперебутне

Невигаданi iсторii

З часiв i дорiг

Полiт

Чим довше живеш, тим яснiше постають подii давно минулих лiт. Можеш забути, чим мучився мiсяць тому, а от глибини пам'ятi часом виносять на поверхню такi випадки, якi стали непiдвладними розуму, символами, давно закам'янiлими емоцiями, якi, можливо, й не справили якогось впливу на долю, але ж згодом потривожили свiдомiсть i змусили iншими очима поглянути на все пережите.

Якось, iще коли в нашiй сiльськiй хатi жив неповторний родинний дух, пiдтримуваний батьком та матiр'ю, навiдався вчергове я до них iз Киева. Дружина наготувала традицiйнi гостинцi й спокiйно сидiла поруч, а я милувався сотнi раз перейденими пейзажами. Вертання додому, до дитинства нiколи не бувае спокiйним. Це як опускаеш вiдро в криницю, воно чiпляеться за бетоннi круги, озиваеться все глухiше i глухiше, земнi глибини бережуть таемницi, вкутають усе щiльнiшим мороком, аж доки вiдро не доторкнеться до чистого незайманого плеса й пожене довкола дрiбнi хвильки, i вони пошлють спокiйнi сполохи аж до твоеi заслуханоi душi, i лише згодом ти матимеш змогу вiдчути спраглими губами смак рiдноi води. Тож я вкотре споглядав швидкоплиннi краевиди, якi були колись межовими в моiй долi.

Зненацька пiсля повороту мене пройняло якесь дивне вiдчуття: нiби я стою такий малий, що можу заховатися за кущ перекотиполя, стою незахищений i мiзерний, i тут чиiсь дужi руки пiдхоплюють мене, пригортають до грудей, а потiм стрiмливо пiдкидають угору мало не врiвень iз хатою, далi розводяться вбоки, i я лечу вниз аж дух забивае, от-от гепну на тверду стежку й умиюся юшкою. То не батьковi руки, iх би я вiдчув одразу, вони завжди пахнуть зеленою травою та мiцним тютюном, а цi якимись нетутешнiми трунками. Менi якихось три роки, то чим же я можу боронитися? А вiдчуття польоту збуджуе настiльки, що ладен повiрити у власнi крила, тому я й заплющую очi, повнiстю вiддаючись стихii. Так тривае кiлька хвилин, доки чужi руки не зморюються й не опускаються разом зi мною до землi. Що ж воно було таке, чому образ людини вивiтрився, але вiдчуття польоту так i живе в глибинах пам'ятi, зрiдка нагадуючи про себе? Нi, поклав я собi, цього разу розпитаю про все батькiв, не може ж те ширяння в небi бути звичайним сновидiнням…

Того дня в широкiй хатi зiбралося нас п’ятеро синiв – Іван, Олександр, Григорiй, Микола та ми з дружиною. Був якраз день народження батька, а матерi гора клопотiв iз вiдбуванням застiлля. За звичаем, всi повсiдалися за довгим столом на дебелих ослонах, батько на торцi, а мати – на ногах, бо нiколи й присiсти, бо треба страви подавати. Весела розмова ще не переходила в дружну пiсню – а ми всi спiвали так, що аж стеля вищала. І от у якусь мить я пiдкинув несподiване запитання:

– Батьку, оце iхав i вкотре ловив себе на тому, що мене, зовсiм малого, хтось пiдкидае вгору й ловить, а потiм ще й цукром годуе.

Батько, iнвалiд з дитинства, не був забраний на вiйну й мусив сидiти з двома дiтьми в селi, а тому добре знав часи окупацii. Закинув на потилицю довге русяве волосся й примружився, наче в далеку даль заглядав.

– А було таке, було, бодай би й не згадувалося…

Ми завмерли, а вiн i виклав незвичну для офiцiйного радянського трактування iсторiю…

– Навеснi 1943 року в нашу хату на постiй з'явився лiтнiй нiмець. Привiв його послужливий полiцай-сусiд Хроль. Мав вiн займатися органiзацiею сiльськогосподарських робiт, тобто, не воювати. З перший днiв повiв вiн себе досить незвично, та й армiйсь