Евотон: початок

Андрiй Крижевський

Лабiринти Евотона #1

Гостросюжетний фантастичний роман «Евотон: початок» розповiдае про боротьбу трьох космiчних цивiлiзацiй: землян, абсiдеумiв та патрiйцiв. Мiж ними точиться безкомпромiсна та жорстока вiйна за енергоресурс, який генеруе людина – евотон. Це протистояння може перетворити людей на рабiв абсiдеумiв, але водночас дае землянам шанс вирватись за межi земноi гравiтацii й вiдкрити наступним поколiнням новi можливостi та зовсiм iншу реальнiсть буття. Але чи вдасться людству скористатись цим шансом?

Андрiй Крижевський

ЕВОТОН: ПОЧАТОК

Вдень цi землi на пiвночi Африки перетворювалися на пекло. Високо у блакитному пiднебессi ярилося сонце, слiпуче вiдбиваючись вiд пiску, розпеченого, наче вулканiчна лава. Якщо прислухатися, то можна почути шурхотiння пiщинок, що пересипаються гарячими струмками пiд рвучкою силою гарячого вiтру. Лише вiн пануе серед непорушноi тишi та похмурого спокою пустелi, яка без вагань вiдбирае життя кожного зухвальця – порушника кордонiв ii володiнь. Ступиш хоча б крок, i навiть подих твiй зникне назавжди…

Хоч куди подивишся – до самого обрiю стеляться пiски. Анi живоi душi… Знесилений Подорожнiй засапано дихав i ледве переступав обважнiлими ногами. Позаду плентався верблюд: вiрний господарю – приречено чекав смертi. Подорожнього вже давно гнiтила необхiднiсть пристрелити сiромаху, аби не мучився. Та постiйно гризла думка: а якщо пiсля вбивства вiдданоi iстоти на обрii з’явиться жаданий оазис? «Нiзащо! Як менi жити пiсля цього?» – господар втовкмачував собi цi слова щоразу, коли за спиною лунали болiснi стогони тварини. Сонце все лютiшало. У головi загули дзвони, а навколишнi звуки потроху нишкли i щезали. Проте вiн усе ще вiдчував пiсок, який з кожним кроком засмоктував у себе i не бажав вiдпускати, ваблячи жаданим вiдпочинком. Рухаючись, Подорожнiй помiчав, як слабшали та вже геть не вiдчувалися вiд утоми ноги, i тiльки одна думка ще бринiла на поверхнi свiдомостi: «Хiба вiн ще живий?» Не було сили зупинитися й озирнутися. Та позаду вже зникло важке дихання i шелестiння пiску. Інодi, коли на нього знову набiгала хвиля бажаноi неминучостi, вiн намагався впевнитися, що вiрний друг, як i ранiше, поруч. Коли хвиля вiдпускала, а Подорожнiй приходив до тями, то розумiв, що верблюд вочевидь уже загинув. Його пронизував бiль: вiдкритi дiлянки обпеченоi шкiри вiдчували подих вiтру i гарячий дотик сонця.

Та ноги рухалися… Вони вже не корилися господаревому глузду i пересувалися самостiйно… Наче розумiли, що потрiбно рухатися, i байдуже: куди i як! Подорожнього вже не принаджував, як ранiше, рятiвний оазис. Його зiр невблаганно затьмарювався… Рухався наослiп.

Нарештi, вiн побачив бiлий промiнь слiпучого свiтла крiзь заплющенi повiки. Вiдчув нiжнi дотики рук i лагiдний голос. Ласкаве тепло огорнуло i пестило його з усiх бокiв. Потiм усе повiльно розчинилось у суцiльнiй темрявi…

Подорожнiй опритомнiв пiд високими пальмами на тканинах, розстелених на травi. Вдалинi височiли бархани… Бiля вогнища сидiв чоловiк i мовчки дивився на таджин[1 - Таджин – масивний керамiчний горщик, щiльно закритий високою конiчною покришкою.]. Втомлений вигляд не псував витонченi риси його шляхетного обличчя. Побачивши, що Подорожнiй отямився, чоловiк поволi перевiв на нього свiй погляд.

Подорожнiй усвiдомив, що перед ним – виняткова Людина. Їi очi ввiбрали Всесвiт з його галактиками i законами, материнську любов i турботу про ближнiх, мудрiсть усiх монахiв i фiлософiв планети.

Чоловiк узяв глиняну тарiлку, що лежала неподалiк, i зсунув покришку таджина. З нього клубочився пар, зникаючи у повiтрi, посвiжiлому пiсля денноi спеки. Поклавши на тарiлку гарячi овочi й наливши у склянку воду, чоловiк наблизився до Подорожнього та поставив iжу бiля нього. Пiймавши вдячний погляд гостя, рятiвник повернувся до вогнища.

Подорожнiй единим духом випив склянку води, скуштував овочi й спробував пiдвестися. Та миттево зрозумiв марнiсть своеi спроби. Йому не пiдкорялося тiло… Рятiвник дбайливо за ним спостерiгав. Раптом обличчям Подорожнього промайнула судома