Свiтло мiж двох океанiв
М. Л. Стедман
Том та Ізабель ладнi все вiддати, щоб стати батьками. Одного дня Бог почув iхнi молитви – до берега пристав човен iз немовлям. Так у пари з’явилася крихiтка Люсi… Ханна не хоче жити – пiд час шторму зникли ii чоловiк i маленька дочка. І тiльки за кiлька рокiв вона дiзнаеться, що Люсi – то ii люба Грейс! Як вони посмiли ii забрати?! Мiж родинами спалахуе ворожнеча, вiд якоi страждае безневинна дiвчинка. Чи зможе любов до дитини здолати ненависть?
М. Л. Стедман
Свiтло мiж двох океанiв
У пам’ять про моiх батькiв
Частина перша
27 квiтня 1926 року
У день, коли сталося диво, Ізабель стояла навколiшки на краю обриву, схилившись бiля невеличкого свiжого хреста, зробленого зi шматка деревини, що прибилася до берега. Самотня пухнаста хмаринка повзла квiтневим небом, яке простяглося над островом, вiдбиваючись у дзеркалi океану. Жiнка плеснула ще трохи води на щойно посаджений кущик розмарину й притоптала грунт навколо нього.
– …І не введи нас у спокусу, але визволи нас вiд лукавого, – прошепотiла Ізабель.
На мить iй здалося, нiби вона почула крик немовляти, однак жiнка списала все на гру уяви. Їi увагу привернуло стадо китiв, що пливли до узбережжя, щоб народити дитинчат у теплих водах. Їхнi хвостовi плавцi час вiд часу з’являлися на поверхнi, наче голки, що вишивали гобелен. Раптом ранковий вiтерець знову донiс дитячий крик, цього разу голоснiший. Не може бути!
Із того боку острова аж до Африки тягнувся неосяжний океанський простiр. Тут Індiйський океан переходив у величний Пiвденний [1 - [i] (#_ednref1) Пiвденний океан – умовна назва вод трьох океанiв (Тихого, Атлантичного та Індiйського), що оточують Антарктиду. (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)], i разом вони простягалися безкраiм килимом, на якому й стояв скелястий острiвець. У такi днi, як сьогоднiшнiй, вода нагадувала твердиню, складалося враження, що по цiй блакитi можна пiшки дiйти аж до Мадагаскару.
Інший бiк острова вередливо озирався на материкову Австралiю, вiд якоi його вiддiляли майже сто миль. Острiв не належав материку, але i не був зовсiм вiльним вiд нього. Це найвища вершина гiрського хребта, що пролягав дном океану й пiднiмався над водою, немов вiдкритi зубастi щелепи, котрi збираються зжерти будь-яке безневинне судно, що вийшло на фiнiшну пряму до гаванi.
Нiби згладжуючи мимовiльну провину, острiв Янус Рок дав притулок маяку, промiнь якого освiтлював води в радiусi тридцяти миль, указуючи суднам на небезпеку. Щовечора в повiтрi лунав незмiнний гул лiхтаря, котрий рiвномiрно повертався. Безпристрасно, не звинувачуючи скелi, не боячись хвиль, маяк стояв, щоб у разi потреби рятувати життя.
Плач не стихав. Десь удалинi брязнули дверi, й на галереi маяка з’явилася висока постать Тома. Чоловiк оглядав острiв у бiнокль.
– Ізi, – закричав Том, – човен! – Вiн указав на бухту. – На пляжi – човен!
Чоловiк зник у дверях, а за мить вибiг iз маяка.
– Схоже, у ньому хтось е, – крикнув вiн.
Ізабель поспiшила до нього, i, схопивши ii за руку, Том побiг стрiмкою протоптаною стежкою до невеликого пляжу.
– Це справдi човен, – заявив вiн. – О Боже! Там якийсь чоловiк, але…
Тiло на сидiннi човна не рухалось, а бозна-звiдки й досi долинав крик. Том, кинувшись до човна, спробував привести чоловiка до тями, потiм оглянув носову частину, вiдкiль доносилися крики. Вiн пiдняв вовняний згорток: у м’якiй лавандовiй жiночiй кофтинi – крихiтне голосисте немовля.
– Хай йому грець! – вигукнув Том. – Чорт забирай, Ізi. Це ж…
– Дитина! О Господи! Томе! Томе! Дай ii менi!
Вiн простягнув жiнцi згорток i знову спробував оживити незнайомця, та пульсу не було. Том повернувся до Ізабель, яка розглядала маленьку iстоту.
– Вiн помер, Ізi. Що з дитиною?
– Наче все добре. Нi ран, нi синцiв. Яка крихiтна! – сказала вона i, повернувшись до немовляти, притулила його до себе. – Тихо, тихо. Тепер ти в безпецi, дитинко. Ти в безпецi, гарненьке.
Том розглядав тiло чоловiка, то заплющуючи, то розплющуючи очi, щоб упевнитися, що це не сон. Дитина на руках Ізабель перестала плакати й лише важко сопiла.
– На цьому хлопцевi не видно нi ран,