Володар Мух
Вiльям Голдинг
Безлюдний острiв. Блакитна лагуна. Дiти. Рай?… Саме тут опинилась група пiдлiткiв, якi внаслiдок авiакатастрофи залишилися на самотi, без дорослих. Що може трапитися з людиною на порожньому островi?… Усе. Дiти, якi загрались у жорстокiсть, боротьбу за владу, полювання, вiйну, дуже швидко забули, що таке поряднiсть, доброта й милосердя… Втратити людську подобу виявилося вкрай легко. Мабуть, тому що пiд тонким шаром цивiлiзацii в кожному з нас причаiвся дикий Звiр… Це страшна й напружена, мов напнута стрiла, книга. Читати – обов’язково.
Вiльям Голдинг
Володар мух
Моiм батьковi й матерi
Роздiл 1
Голос морськоi мушлi
Ясноволосий хлопчик обережно спустився зi скелi й пробирався до лагуни. Вiн скинув шкiльного светра й волочив за собою в руцi, сiра сорочка пристала до тiла, чуб прилип до чола. У смузi потрощених дерев, що довгим шрамом вганялась у джунглi, спека стояла, як у лазнi. Вiн iшов, важко спотикаючись об лiани та поваленi стовбури, аж раптом пташка, червоно-жовта з’ява, метнулась угору з вiдьомським криком; йому луною озвався iнший крик:
– Гей, почекай-но!
Кущi обабiч виламу захиталися, на землю градом сипонули краплi.
– Почекай-но, – повторив голос, – я зачепився.
Ясноволосий зупинився i пiдтяг шкарпетки рiзким автоматичним рухом, що на мить уподiбнив джунглi до котрогось iз англiйських графств. Знову почувся голос:
– Ворухнутися не можу в цих лабетах.
Той, хто говорив, назадгузь вибирався з кущiв, видираючи в гiлок брудну куртку-вiтрiвку. Його пухкi голi ноги колiнами застрягли у колючках i були геть подряпанi. Хлопець зiгнувся, обережно вiдчепив колючки й обернувся. Вiн був нижчий за ясноволосого i дуже огрядний. Ступив крок, нагледiвши безпечну мiсцину, й глянув крiзь товстi скельця окулярiв.
– А де той, з мегафоном?
Ясноволосий похитав головою:
– Це острiв. Так менi, принаймнi, здаеться. А он там, у морi, риф. Можливо, тут узагалi немае дорослих.
Товстун сторопiв.
– Був же той пiлот. Правда, не в салонi для пасажирiв, а в кабiнi попереду.
Примруживши очi, ясноволосий уважно оглядав риф.
– А iншi дiти? – провадив далi товстун. – Дехто з них мав урятуватися. Правда ж?
Ясноволосий рушив до води з якомога недбалiшим виглядом. Тим самим вiн делiкатно показував свою нехiть до розмови, але опецьок поспiшив за ним.
– Невже тут зовсiм нема дорослих?
– Напевно.
Ясноволосий вiдказував похмуро, та враз його охопила радiсть – радiсть здiйсненоi мрii. Вiн став на голову посеред виламу i вишкiрився до товстуна, перевернутого в його очах.
– Нема дорослих!
Товстун замислився на хвилину.
– Цей пiлот…
Ясноволосий опустив ноги й сiв на землю, що курилася парою.
– Мабуть, вiн вiдлетiв, коли скинув нас. Вiн не мiг тут приземлитися. Лiтаком на колесах.
– Його збили.
– Вiн неодмiнно повернеться.
Товстун похитав головою.
– Коли ми сiдали, я подивився у тее… у вiкно. Я бачив iншу частину лiтака. Там горiло.
І обвiв поглядом смугу потрощеного лiсу.
– А це наробив фюзеляж.
Ясноволосий простяг руку i торкнув зазублений пень. На хвилину вiн неначе зацiкавився.
– Що з ним сталося? – запитав. – Куди вiн зник?
– Штормовими хвилями затягло в море. Куди менша небезпека, нiж тодi, коли всi оцi дерева падали. У лiтаку, певно, ще лишалися хлопцi.
Вiн повагався.
– Тебе як звати?
– Ральф.
Товстун сподiвався, що й у нього спитають iм’я, та йому не запропонували познайомитися; ясноволосий на iм’я Ральф замислено всмiхнувся, пiдвiвсь i знову рушив до лагуни. Товстун i собi пошкандибав, не вiдстаючи нi на крок.
– Гадаю, тут наших бiльше. Ти нiкого не бачив?
Ральф похитав головою i пiшов швидше. Та раптом перечепився через гiлку i гепнув на землю. Товстун стояв над ним i важко дихав.
– Тiтуся заборонила менi бiгати, – пояснив вiн, – через дихавицю.
– Дихавицю-здихавицю?
– Еге ж. Я захекуюся. У нашiй школi тiльки в мене одного дихавиця, – сказав товстун не без гордощiв. – І окуляри я ношу з трьох рокiв.
Вiн скинув окуляри, простяг iх Ральфовi, клiпаючи й усмiхаючись, тодi заходився витирати скельця брудною курткою. Раптом на його блiдому обличчi застиг вираз болю i внутрiшньоi зосере