Андрей Шептицький

Яна Олександрiвна Батiй

Знаменитi украiнцi

Праведник вiри – таким знають митрополита Шептицького в усьому свiтi, адже пiд час Другоi свiтовоi вiйни вiн власними зусиллями врятував вiд неминучоi смертi сотнi еврейських родин. А для украiнськоi церкви митрополит Андрей – одна з найвеличнiших постатей. Його вчинками завжди керували любов та правда, i, мабуть, саме тому Андрей Шептицький здобув загальну повагу. У 36-рiчному вiцi вiн очолив Украiнську греко-католицьку церкву i був ii очiльником до кiнця свого життя. Митрополит Андрей першим iз iерархiв почав використовувати у спiлкуваннi з вiрянами народну мову, першим почав правити богослужiння украiнською. І можна стверджувати беззастережно: Андрей Шептицький був людиною великоi сили волi, патрiотом своеi краiни, який заповiдав своiм нащадкам: «Не потоком шумних i галасливих фраз, а тихою й невтомною працею любiть Украiну…».

Яна Батiй

Андрей Шептицький

…Сiрувато-сиве важке небо немилосердно тяжiло над старовинним мiстом Лева. Воно тужливим тягарем лягло на плечi будинкiв, храмiв, заплуталося у верхiвках дерев. Початок листопада видався пронизливо холодним, суворим. Усе навколо якось поблякло, нiби вицвiло, розгубилося. Мiсто незвично притихло, замислилося, заклякло в якiйсь журбi. Навiть холодний вiтер, що iнодi налiтав поривами, поспiшав сором’язливо сховатися за найближчим рогом чи за стовбуром великого дерева, не бажаючи порушувати урочистоi тишi. Старi будiвлi трохи перелякано й журливо дивилися на те, як вулицями повзе величезна мовчазна процесiя. Священики, ченцi, звичайнi миряни… А обабiч шляху сумного ходу щiльною стiною стояли мiсцевi жителi. Хтось потай хрестився, хтось ворушив губами, беззвучно проказуючи молитву, хтось витирав сльозу, що мимоволi скотилася по щоцi. І всюди були солдати… Але й вони стояли похнюпленi, замисленi. Крiм трьох чоловiкiв, усi вояки, наче по командi, скинули кашкети. І нiхто з офiцерiв не зробив iм за це зауваження…

Процесiя випливла зi стiн старого собору Святого Юра i, пропетлявши мiстом, повернулася назад. Здавалося, нiби й сам собор мерзлякувато зiщулився, похнюпився, не бажаючи розумiти те, що трапилося горе… Старi споруди й справдi мають свою душу. І вони, як i люди, можуть сумувати й почуватися сиротами. На жаль, мало хто це розумiе… Та й розповiсти про свое горе собор не мiг. Але мiг навiки прийняти й зберегти його у своему серцi…

Майже очолюючи процесiю, лiниво погойдуючись, наче на хвилях, пливла величезна проста труна, покрита розкiшною яскраво-червоною тканиною. Це до свого останнього земного мiсця спочинку вирушила дуже неординарна людина, про яку ми сьогоднi знаемо все – i майже нiчого… Митрополит Андрей Шептицький… Ще кiлька хвилин – i вiн назавжди знайде спокiй у соборi Святого Юра. Мине зовсiм небагато часу, i iсторики почнуть доводити свою точку зору про мiсце незвичайного митрополита в iсторii… Але й досi не зможуть дiйти згоди. Бо навiть свiдки подiй тих далеких часiв, не кажучи вже про сучасних дослiдникiв, розповiдають начебто про двох рiзних осiб – про праведника та людину, яка не варта поваги…

Людина, про яку пiде мова в цiй книжцi, походила з дуже цiкавого i старовинного роду. Бабуся Шептицького, Софiя Яблоновська (герб Гжимала), була дружиною Станiслава Скарбека – фундатора будiвництва Нацiонального академiчного драматичного театру iм. Марii Заньковецькоi. Мати майбутнього митрополита, Софiя Людовiка Цецила (Сесилiя) Констанцiя, була донькою вiдомого польського драматурга графа Олександра Фредра. Дiвчина успадкувала вiд батька справжнiй талант митця. Здобувши блискучу освiту в Вiднi та в Парижi, вона повернулася на батькiвщину, до Львова. За кiлька рокiв Софiя стала досить вiдомою письменницею та художницею. Особливо iй вдавалися портрети… Крiм того, талановита дiвчина займалася релiгiйним живописом. Вона залишила на згадку про себе картини, якi прикрашали костели Львова, Кракова, Жолкви та iнших мiст. Особливо вдалою ii роботою вважався портрет святого Яна з Дукли. Його Софiя виконала для львiвського Бернардинського костелу, де й було поховано самого святого. Їi лiтературна спадщина