Тощо

Іван Федорович Драч

Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, громадський дiяч, полiтик, лауреат Шевченкiвськоi премii i Державноi премii СРСР, Іван Драч (нар. 1936 р.) свого часу стрiмко увiрвався в лiтературу «шiстдесятникiв» i своею оригiнальною поезiею наробив чимало галасу. В кiнематографi саме за сценарiями Драча було створено низку справдi культових фiльмiв ? «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камiнний хрест». Його поезiю добре знають i люблять не тiльки в Украiнi, а й далеко за ii межами. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком збiрка поетичних перекладiв i статей митця «Наближення» (2008) та збiрка поезiй «Сивим конем» (2011). До видання включено вiршi, написанi у 60?80-тi роки минулого столiття, а також поезii останнього часу, в яких чудово розкриваеться непересiчний талант поета.

Іван Драч

Тощо

Крила

(Новорiчна балада)

Через лiс-перелiс,

через море навкiс

Новий рiк для людей подарунки нiс:

Кому – шапку смушеву

кому – люльку дешеву

Кому – модернi кастети,

кому – фотоннi ракети,

Кому – солi до бараболi,

кому – три снопи вiтру в полi,

Кому – пушок на рило,

а дядьковi Кириловi – крила.

Був день як день, i раптом – непорядок,

Куфайку з-пiд лопаток – як ножем прошило.

Пробивши вату, заряхтiли радо,

На сонцi закипiли синi крила.

Голоднi небом, випростались туго,

Ковтали з неба сине мерехтiння,

А в дядька в серцi – туга,

А в дядька в серцi – тiнi.

(Кому – долю багряну,

кому – сонце з туману,

Кому – перса дiвочi,

кому – смерть серед ночi,

Щоб тебе доля побила,

а Кириловi, прости Господи, – крила.)

Жiнка голосила: «Люди як люди.

Їм доля маслом губи змастила.

Кому – валянки,

кому – мед од простуди,

Кому – жом у господу,

а цьому гаспиду,

прости Господи, – крила?!»

Так Кирило до тями брiв,

І, щоб мати якусь свободу,

Сокиру бруском задобрив,

І крила обтяв об колоду.

Та коли захлинались сичi,

Насмiхалися зорi з Кирила

І, пробивши сорочку вночi,

Знов кипiли пружинистi крила.

Та Кирило з сокирою жив,

На крилах навiть розжився —

Крилами хату вшив,

Крилами обгородився.

А тi крила розкрали поети,

Щоб iх муза була не безкрила,

На тi крила молились естети,

І снилося небо порубаним крилам.

(Кому – новi ворота,

кому – ширшого рота,

Кому – сонце в кишеню,

кому – дулю дешеву,

Щоб тебе доля побила,

а Кириловi – не пощастить же

отак чоловiковi! – крила.)

Перо

Перо, мiй скальпелю вогненний,

Ти мiй жорстокий лиходiй,

Мiй дикий поклик цiлоденний,

Первоцвiт мiй, перволюб мiй!

Нам розтинати днi цi карi

До серцевини, до зорi,

Куди не дiйдуть яничари

В облуднiй словоблуднiй грi.

Днi полохливi, i невтiшнi,

І лаконiчнi, точнi днi,

І днi, мов глечики з Опiшнi,

Протятi шпагами вогнiв,

І днi, яким нема вiдради,

І винограднi теплi днi,

Де тихо сплять старi досади,

Зiщулившись на самiм днi.

Днi променисто легковажнi,

Горбатi днi, мозiльнi днi,

І днi чеснот, i днi продажнi,

Яким солона кров зрiднi.

Перо – це наша чорна доля,

Все обiйти i все знайти,

Аж поки в головах тополя

Не прошумить за два хрести.

Балада золотоi Цибулi

Звичайна цибулина —

Зоря нужденних.

    Пабло Неруда

Вона – золотощока богиня продажних ринкiв —

Маятником погойдуеться в гронi вiнка,

Обнявши за шию горбату тiтку Горпину.

Вона – заплетена нiмфа в зiв’ялi коси подруг,

Обмацана мiльйонами ласих очей,

Прагне збутися своеi золотавоi цноти!

Вона – малесенька баня пiдземних церковок —

Дрижить за свою золоту вiруючу душу

Перед язичницькою захланнiстю тупого ножа!

Почервонiй – простягаючи за ii золото

смiття своiх мiдякiв!

Вона вже чуе, як млiють ii золотi груди

В передчуттi газових обiймiв джигуна Вогню.

Вона – королева краси сiльських свiтанкових

базарiв —

Принишкло сидить на гауптвахтi солдатськоi кишенi,

Невинна золота фея жорстокого Апетиту.

Вона – рiдна сестра черствого житнього Хлiба

І близнючка-сестриця бiложупанного Часнику,

Вона – золота граната у пащу студентського голоду,