Священна книга гоповiдань

Павло Петрович Коробчук

Павло Коробчук – один з найцiкавiших письменникiв молодого поколiння, автор п’яти поетичних збiрок та одного роману, лауреат багатьох конкурсiв та лiтературних слемiв. Його твори перекладено англiйською, нiмецькою, iталiйською, польською, литовською, бiлоруською, словацькою, росiйською мовами. Народився й вирiс у Луцьку, мешкае в Киевi. «Священна книга гоповiдань» – iсторiя життя трьох братiв, якi потрапляють у парадоксальнi кримiнальнi та вуличнi перипетii – викрадання дiтей, махiнацii з нерухомiстю, торгiвля внутрiшнiми органами, пограбування банку i товарного поiзда, пiдробка наукових ступенiв, пiдпал будинку, парламентськi вибори, розгiн Євромайдану тощо. Ця книжка – своерiдний реквiем за гопниками. Книжка про вiднаходження релiгiйностi, про фiкцiю «своеi землi», про кризу середнього вiку, про примирення зi старiстю, зрештою – про любов.

Павло Коробчук

Священна книга гоповiдань

Передмова

Добрi iсторики фiлософii кажуть, що Аристотель був першим гопом (звiсно ж, вони казали трохи не так, бо називали речi «своiми» iменами, а не теперiшнiми). Є така iсторiя: учень Платона настiльки був дошкульно-прискiпливим до свого наставника, що змусив його покинути улюблене мiсце прогулянки в саду Академii i перемiститися за його межi (пiдозрюю, що без стусанiв не обiйшлося, недаремно дiдусь Платон обiзвав юного Аристотеля «брикливим конем»). Гопи, отже, – це давнiй античний сюжет, i вiн простежуеться не лише в пролетарському середовищi, з яким переважно асоцiюеться. Сам я, грiшним дiлом звертаючись до цiеi теми, дуже часто у приватних «польових дослiдженнях» помiчав, що серед теперiшнiх докторiв наук та iнтелiгентiв, включно з полiтиками й посадовцями, не кажучи вже про бiзнесменiв, мiлiцiантiв та заслужених дiячiв науки i технiки, трапляеться встократ бiльше гопiв, анiж, власне, серед тих нещасних виплодкiв соцiального дна, позбавлених елементарного права життевого вибору, яке щороку продукуе своiх юних солдатiв у мiкрорайонах киiвськоi Троещини i львiвського Сихова, тернопiльського Баму i донецькоi Путилiвки.

Гопи – явище аж нiяк не стереотипне, як це прагнуть довести рiзнi навкололiтературнi та навколонауковi дiячi бездоганно-стерильного походження. І «нестереотипний» пiдхiд куди продуктивнiший i цiкавiший, анiж «стереотипнi» приписи й вироки, з обуреними, iнтелiгентоцентричними, збудженими, морально-осудливими вигуками та iншими пуками й мумуками. Як читачi лiтератури, ми з приемнiстю можемо дiзнатися, що в дуже специфiчних персонажiв Дiккенса, Селiна, Велша та нашого Ульяненка е «душа», iм навiть притаманна «любов» i «надiя», вони можуть iнодi «думати» i «кохати» (звiсно ж – усе це в украй специфiчний спосiб i в украй специфiчних умовах). Саме лiтература здатна зробити дотепним те, що в життi не може ним бути. Їi справедливiсть якраз i полягае в тому, що вона себе нiчим не обмежуе, жодних тематичних табу собi не виставляе, бо, як казав ще мудрий Коцюбинський, все у свiтi – «лiтературний матер’ял». Любов i зрада, велич i падiння, страх i мужнiсть, злиднi й багатство, зло i добро, зло усвiдомлене i зло неусвiдомлене, поразка i безнадiя… З усiма цими суперечностями лiтература мае справу i завдяки iм, вочевидь, е переконливою та iснуе. Вона здатна зазирнути туди, до чого зазвичай може вороже чи упереджено ставитися «громадська думка». Зрештою, окремi «смiшнi» кримiнальнi кiноперсонажi Тарантiно та братiв Коенiв – також слушне цьому пiдтвердження, i iм, як носiям-контрибутам «зла», ми навiть можемо симпатизувати.

Павло Коробчук також звертаеться до цiеi теми. І звертаеться в досить незвичний та оригiнальний спосiб. Його гопи – це не мешканцi чiтко фiксованоi соцiальноi динамiки, з обов’язковими маркерами «часу i мiсця» та з вiдповiдними атрибутами поведiнки, а, радше, мерехливi персонажi в такiй же мiнливiй ситуацii. Все тече i все змiнюеться. Пейзаж, який iх породив, давно вже змiнився iншим краевидом, а той, вiдповiдно, ще iншими. Три гопи, три брати Івани, про яких iдеться, проходять через купу перипетiй i пригод – iнодi вони поводяться як iдiоти, iнодi – як наiвнi романт