Оленiада

Ирэн Витальевна Роздобудько

Ірен Роздобудько (нар. 1962 р.) – украiнська журналiстка, письменниця i поетеса. Закiнчила факультет журналiстики Киiвського нацiонального унiверситету. Працюе головним редакторЙом журналу «Караван iсторiй. Украiна». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком багато ii повiстей та романiв: «гудзик», «Амулет Паскаля», «Все, що я хотiла сьогоднi», «Двi хвилини правди», «Пастка для жар-птицi», «Дрiбний бiсер» та iн.

Як зазначае сама авторка, «Оленiада» писалася «трьома заходами».

Першi пару роздiлiв написано ще в 2002-му, але книжку закiнчено не було, адже настав 2004 рiк. І вигадана краiна «Лапландiя», про яку в нiй йдеться, в один день перетворилася на велику краiну. З великим майбутнiм. З людьми, котрi за мить розпрямилися i пiшли вперед… Йшли, йшли, йшли… Озирнулися i здивувалися: тi, хто послав iх уперед, – з тими, хто тягнув назад. Довелося вийняти з шухляди недописане i дописати – в 2006 роцi. І назвати те все «комедiею абсурду».

Так закiнчилась перша частина «Оленiади».

До другоi Роздобудько приступила в сiчнi 2013 року i написала ii у вкрай короткий строк – останню крапку було поставлено в лютому того ж таки 2013-го. Авторка виходила з тiеi давньоi iстини, що коли закiнчуються гнiв i сльози – останньою зброею стае… смiх. І останнiм смiеться той, кому немае чого втрачати. І смiючись – перемагае.

Може здатися неймовiрним, але ще рiк тому Роздобудько передбачила подii, що вiдбуваються сьогоднi. Так що «Оленiада» виявилася книгою пророчою.

Ірэн Вiталiiвна Роздобудько

Оленiада

Вiд автора

Ця книжка писалася «трьома заходами».

Першi пару роздiлiв написано ще в 2002 роцi.

Зараз вже точно не пригадаю, що саме змусило вилаяти все, що тодi вiдбувалося в краiнi словом, яке несподiвано злетiло з язика: «Лапландiя!».

Звiсно, Лапландiя була тут нi до чого.

Там насправдi гарно.

Але зимно.

І бiгае багато-багато неляканих оленiв…

Почала писати – i закинула в шухляду, адже настав 2004 рiк! І «Лапландiя» в один день перетворилася на велику краiну. З великим майбутнiм. З людьми, котрi за мить розпрямилися i пiшли вперед…

Йшли, йшли, йшли.

Озирнулися i здивувалися: тi, хто послав iх уперед, – з тими, хто тягнув назад, вже столи зсунули i тихо-мирно разом чаi ганяють…

Довелося знову вилаятись тим же «незлим тихим словом», вийняти з шухляди недописане i дописати – в 2006 роцi.

І назвати те все «комедiею абсурду».

Так закiнчилась перша частина «Оленiади».

До другоi приступила в сiчнi 2013 року.

Виходячи з тiеi давньоi iстини, що коли закiнчуються гнiв i сльози – останньою зброею стае… смiх. І останнiм смiеться той, кому немае чого втрачати. І смiючись – перемагае.

Я нiчого не додавала в текст, написаний рiк тому, хоча, зiзнаюсь, дуже корить це зробити навiть тепер. Але то було б нечесно.

І вдячна видавцям, почувши, що цей текст варто надрукувати, адже «нинi життя йде попереду лiтератури».

Тому залишаю все, як е. І сподiваюсь, що фiнал вам сподобаеться.

Ваша І. Р.

Оленiум-2006

Цього лiта значно потеплiшало. За повiдомленнями синоптикiв, шар снiгу не перевищував сорока сантиметрiв, а подекуди зменшився до двадцяти.

Ночi, як завжди, були свiтлими, дороги i дерева виблискували тьмяним цукровим срiблом.

Вночi Семен Петрович Василенко довго не мiг заснути. Вiн стояв бiля вiкна на кухнi й дивився на темнi вiкна будинку, що знаходився навпроти. За шафою, якою був вiдгороджений кут, на ортопедичному матрацi «Венетто» тихо сопла дружина Ілона Павлiвна.

«Чи вистачить ягелю до кiнця серпня? – стурбовано думав Семен Петрович, розглядаючи стайнi, щiльно розташованi на подвiр’i, мов ластiвчинi гнiзда. – Чи, може, скористатися нагодою – усе ж одно не спиться! – i насмикати хоч трохи корму з сусiдських ясел?…» Ця злочинна думка вiдвiдувала його не вперше, але Семен Петрович намагався усiляко вiдганяти ii. Стайнi на подвiр’i його одинадцятиповерхового будинку було добре облаштовано та, як подейкували, «озброено» сигналiзацiею чи електричним струмом.

Семен Петрович зiтхнув i вiдiрвався вiд споглядання. Лягати не хотiлося. Вiн наослiп рушив своiм «сонним царством». Прочинив дверi до «дитячоi» –