Григорiй Квiтка-Основ'яненко

Леонид Ушкалов

Знаменитi украiнцi

Григорiй Квiтка-Основ’яненко (1778—1843) – перший украiнський прозаiк, талановитий драматург, творчiсть якого мала значний вилив на розвиток украiнськоi лiтератури. Головним творчим принципом Квiтка-Основ’яненко вважав «писання з натури», про те, що було йому знайоме i близьке. А знав вiн найкраще i любив свою рiдну Харкiвщину, ii природу, звичаi ii мешканцiв, якi стали героями його творiв.

Беручи своi сюжети «виключно з життя народного», скаже перегодом Іван Франко, Квiтка-Основ’яненко на цiле десятилiття випередив вiдповiднi твори письменникiв «натуралiстiв»: Жорж Занд, ІванаТургенева, Федора Достоевського та iнших. Так чи нi, а нова украiнська лiтература багатьма своiми рисами завдячуе саме Квiтцi-Основ’яненковi. Недаром же Юрiй Федькович назвав його ясним мiсяцем на небосхилi украiнського слова, а Михайло Драгоманов зарахував Квiтку-Основ’яненка, поруч iз Тарасом Шевченком та Миколою Гоголем, до трiйки найбiльших украiнських класикiв XIX столiття.

Леонiд Володимирович Ушкалов

Григорiй Квiтка-Основ'яненко

* * *

Один iз найвидатнiших украiнських письменникiв ХІХ ст. Григорiй Федорович Квiтка-Основ’яненко народився 18 (29) листопада 1778 р. в селi Основа, яке було тодi за двi версти вiд слобожанськоi столицi – Харкова. Майбутнiй автор «Марусi», «Конотопськоi вiдьми», «Шельменка-денщика» й багатьох iнших знаних усiма творiв походив з давнього роду слобiдсько-украiнськоi козацькоi старшини (герб Квiток мае елементи шляхетських гербiв «Боньча», «Погонь», «Шелiга», а росiйське дворянство Квiтки отримали в 1782 р.). Сам письменник у нарисi «Основание Харькова» подав родовiд Квiток так. Мовляв, десь за часiв Івана Грозного чи Бориса Годунова жив у Москвi опальний боярин Афанасiй, який змушений був тiкати в Рiч Посполиту. У Ризi вiн одружився з якоюсь нiмкенею i мав вiд неi двох синiв: старшого Андрiя та молодшого Григорiя. Одного разу син поважного мiсцевого шляхтича дозволив собi непоштиво вiдгукнутися про росiян. Боярин викликав того чоловiка на шабельний поединок i вбив його. Афанасiя кинули до в’язницi, де вiн i загинув, а його сина Григорiя вiддали як служку батьковi загиблого шляхтича. Там вiн i зростав, терплячи всiлякi знущання й приниження, аж поки не втiк iз захожими московськими ченцями, якi вiдвели його в Коломну, в Богоявленський Старо-Голутвинський монастир (наприкiнцi XVIII ст. настоятелем цього монастиря буде дядько нашого письменника Наркис Квiтка), де юнак постригся в ченцi пiд iм'ям Онуфрiя. За якийсь час молодий чернець вирушив до «руського Єрусалима» – Киева, та по дорозi затримався в безлюднiй мальовничiй мiсцинi Дикого Поля. Тут отець Онуфрiй збудував собi скит (перегодом, у 1673 р., на цьому мiсцi виникне Старо-Харкiвський Преображенський, або Курязький, монастир). Тим часом доля його старшого брата Андрiя була не менш карколомна. Коли польська влада почала переслiдувати боярина Афанасiя, його вiрний слуга сховав Андрiя й пiд виглядом прошака сяк-так допровадив до Киева. Там iх прийняв добрий пан Ясенковський. Старий слуга невдовзi помер, так i не встигнувши розповiсти, що вони за люди. Сам же хлопець знав про себе тiльки те, що звати його Андрiем, а батька всi звали «боярин». При хлопцевi був «довгий ланцюжок iз чистого золота» (цю сiмейну релiквiю все життя буде носити сам Квiтка-Основ'яненко), а на хрестi, даному йому при хрещеннi, можна було прочитати, що iм'я боярина – Афанасiй. Ото й усе. Ясенковський нiяк не мiг вирiшити, як же наректи хлопця. І тодi його донька запропонувала назвати малого Квiткою, бо вiн був красивий, мов квiтка. Ясенковський доповiв про цього прибульця киiвському воеводi, якому хлопець дуже сподобався, i вiн мав намiр зробити його своiм ловчим. Та ще бiльше хлопець припав до душi панi воеводовiй, що була православною руською шляхтянкою. Вона випросила малого Андрiя для розваги своеi трирiчноi донечки Масi. Вiдтодi Андрiй i Мася зростали разом i, коли стали дорослi, палко полюбили одне одного. У цей час несподiвано помирае панi воеводова, а батько хоче видати панночку Масю замiж за якогось старого кракiвськ