Поза межами болю

Осип Турянський

«Поза межами болю» Осипа Турянського – це повiсть-поема, у якiй описуються подii Першоi свiтовоi вiйни. Це твiр про боротьбу бiологiчних iнстинктiв i сили духу. Історiя тяжкого виживання друзiв у снiговiй пустелi, де смерть пiдстерiгала на кожному кроцi, розказана автором у надзвичайнiй психологiчнiй напруженостi. Письменник порушуе у своему творi проблеми жахiття вiйни, людяностi i дружби. Коли воля до життя сильнiша за смерть, людина здатна на все – така основна думка твору «Поза межами болю» Осипа Турянського.

Осип Турянський

ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ

Повiсть-поема

Присвячую моiй дружинi й моему синовi

Передне слово

Я й моi товаришi впали жертвою жахливого злочину.

Це був злочин, якого люди i природа допустилися на нас i який i нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.

І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межi людського болю – у краiну божевiлля i смертi.

Тiнi моiх товаришiв являються менi у снi й на явi.

Бачу iхнi обличчя живих трупiв.

Бачу, як бiль i розпука кладе iм на очi й мозок сонячний серпанок привидiв i божевiлля i як вони з радiсними окликами, з усмiхом щастя западаються у безодню небуття.

І я лечу з ними у прiрву.

Я чудом остався мiж живими.

Та все здаеться менi, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей i душевного озвiрiння.

І чую голос iз того свiту.

І почуваю себе чужим, самiтним, сиротою мiж людьми, з якими довелось менi жити тепер – на вигнанню.

Моя душа вiдриваеться вiд життя, як осiннiй пожовклий листок вiд дерева, й лине далеко-далеко до моiх товаришiв.

І з тихим шелестом-зiтханням стелиться по землi й шукае iхньоi могили.

Бо iм нiхто навiть могили не висипав.

Тяжкi спiльнi терпiння з’еднали нерозривно нашi душi, зробили нас братами.

І в моiм серцi плаче жаль i туга за ними.

І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.

Друже мiй! І ти вже не живеш.

Твоi костi бiлiють далеко серед синiх степiв Украiни.

Осiннiй вiтер б’е iх.

Холодний дощ умивае iх.

Роса вранцi сльозами паде на них.

Нi, я не можу, я не смiю мовчати.

І коли я мав силу бодай у мiльйоннiй частинi зобразити людським словом iхнi страждання i збудити в душi людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов’язок iхнього брата i свiдка iхнього болю i смертi.

І скинув з душi тяжкий камiнь, який мене давив.

Хай мое скромне оповiдання покладеться жалобним вiнком квiтiв на iхню нiкому не знану, Богом i людьми забуту могилу!

Хай нашi спiльнi муки падуть прокльоном на старий свiт, який ще досi тоне в морi кровi й нiкчемностi.

Хай ясна iдея, що в цiм оповiданнi промiнням блискае з цвинтарища й хаосу стихiй i з безмежного болю й божевiлля людей, розгориться полум’ям у душi молодого украiнського поколiння й веде його все вище й вище на сонячний шлях волi i щастя великого украiнського народу й до вселюдського братерства й любовi.

І коли наша боротьба за волю така важка i кривава, то не падаймо нi на хвилю в темряву розпуки, бо

Через сльози i терпiння

Шлях веде до просвiтлiння:

Хто боровся, скутий тьмою,

Тому сонце – мрiя мрiй.

Помiж небом i землею блукають тисячi й тисячi тiней.

Якби люди з далекого сонячного свiту побачили тi тiнi й пiзнали в них своiх рiдних, то збожеволiли би з розпуки.

Але вони iх не побачать, бо тi тiнi розвiються, як соннi мари, в безоднi буття й нiхто навiть не знатиме, де й коли.

Пiд ударом нiмецько-австрiйського вiйська покинули серби свiй край i забрали всiх бранцiв, 60 000 душ, iз собою та погнали iх на албанський «шлях смертi».

В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранцiв.

По високому хребтi албанських гiр, завiяних снiгом i морозом окутих, iдуть прочi тепер на стрiчу долi.

Ідуть живi трупи людей по трупi природи.

Чорнi хмари закрили заздрiсно сонце i блакить неба й повисли над ними, як велетенськi чорнi крила всесвiтнього духа знищення.

І спокiйнi цi хмари, як нiме прокляття, непорушнi, мо