Назад к книге

Сонячнi кларнети

Павло Тичина

«Сонячнi кларнети» Павла Тичини – перша збiрка автора, яка засвiдчила неповторний поетичний талант митця***. Використовуючи багатство зорових та слухових образiв, автор змальовуе нiжнi лiричнi пейзажi, започатковуючи у книзi свiй оригiнальний iдiостиль творчостi. Свiтову славу авторовi принесли поетичнi збiрки «Сонячнi кларнети», «Замiсть сонетiв i октав», «В космiчному оркестрi», «Плуг», «Вiтер з Украiни», публiцистичнi видання «З минулого – в майбутне», «Читаю, думаю, нотую», поеми «Шабля Котовського», «Сковорода», «Похорон друга», «З щоденникових записiв». Павло Тичина – поет i перекладач, майстер украiнського символiзму, який створив свiй унiкальний поетичний стиль – кларнетизм.

Павло Тичина

СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ

НЕ ЗЕВС, HE ПАН…

He Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,—

Лиш Сонячнi Кларнети.

У танцi я, ритмiчний рух,

В безсмертнiм – всi планети.

Я був – не Я. Лиш мрiя, сон.

Навколо – дзвоннi згуки,

І пiтьми творчоi хiтон,

І благовiснi руки.

Прокинувсь я – i я вже Ти:

Над мною, пiдо мною

Горять свiти, бiжать свiти

Музичною рiкою.

І стежив я, i я веснiв:

Акордились планети.

Навiк я взнав, що Ти не Гнiв,—

Лиш Сонячнi Кларнети.

1918

ЗАКУЧЕРЯВИЛИСЯ ХМАРИ…

Закучерявилися хмари.

Лягла в глибiнь блакить…

О милий друже, – знов недуже —

О любий брате, – розiп'яте —

Недуже серце мое, серце, мов лебiдь той ячить.

Закучерявилися хмари…

Женуть вiтри, мов буйнi тури! Тополi арфи гнуть…

З душi моеi – мов лiлеi —

Ростуть прекраснi – яснi, яснi —

З душi моеi смутки, жалi мов квiтоньки ростуть.

Женуть вiтри, мов буйнi тури!

Одбивсь в озерах настрiй сонця.

Снуе про давне дим… Я хочу бути – як забути? —

Я хочу знову – чорноброву? —

Я хочу бути вiчно-юним, незломно-молодим!

Одбивсь в озерах настрiй сонця.

І смiх, i дзвони, й радiсть тепла. Цвiте веселка дум…

Сум серце тисне: – сонце! пiсне! —

В душi я ставлю – вас я славлю! —

В душi я ставлю свiтлий парус, бо в мене в серцi сум.

І смiх, i дзвони, й радiсть тепла.

1917

ГАЇ ШУМЛЯТЬ…

Гаi шумлять —

Я слухаю.

Хмарки бiжать —

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душi моiй

так весело.

Гей, дзвiн гуде —

Іздалеку.

Думки пряде —

Над нивами.

Над нивами-приливами,

Купаючи мене,

мов ластiвку.

Я йду, iду —

Зворушений.

Когось все жду —

Спiваючи.

Спiваючи-кохаючи

Пiд тихий шепiт трав

голублячий.

Щось мрiе гай —

Над рiчкою.

Ген неба край —

Як золото.

Мов золото – поколото,

Горить-тремтить рiка,

як музика.

1913

АРФАМИ, АРФАМИ…

Арфами, арфами —

золотими, голосними обiзвалися гаi

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квiтами-перлами

Закосичена.

Думами, думами —

паче море кораблями, переповнилась блакить

Нiжнотонними:

Буде бiй

Вогневий!

Смiх буде, плач буде

Перламутровий…

Стану я, гляну я —

скрiзь поточки як дзвiночки, жайворон

як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна,

Квiтами-перлами

Закосичена.

Любая, милая —

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вiй!

Смiх буде, плач буде

Перламутровий…

1914

ДЕСЬ НАДХОДИЛА ВЕСНА…

Десь надходила весна. – Я сказав iй: ти весна!

Сизокрилими голубками

У куточках на вустах

iй спурхнуло щось усмiшками —

Й потонуло у душi…

Наливалися жита. – Я сказав iй: золота!

Гнiвно брiвоньки зламалися.

Одвернулася. Пiшла.

Тiльки довго оглядалася —

Мовби кликала: iди!

Почали тумани йти. – Я сказав: не любиш ти!

Стала. Глянула. Промовила.

От i осiнь вже прийшла.