Облога Бушi

Михайло Старицький

Роман «Облога Бушi» Михайла Старицького розповiдае про подii iсторичного минулого, коли украiнський народ вiдстоював свою гiднiсть, обороняючись вiд полякiв. Вiдвага та незламна воля украiнських селян вражае: аби не здатися, коли сили стають нерiвними, вони пiдпалюють бочки з порохом, знищуючи i ворогiв, i себе. У романi гостро поставленi проблеми вiйни та миру, через кохання польського князя Антося i украiнськоi дiвчини Мар’яни автор показуе, що звичайним людям немае потреби щось дiлити i сваритися, що вiйни творяться правлячою верхiвкою. Твiр неодмiнно зацiкавить справжнiх любителiв iсторii, його лейтмотивом е прагнення до припинення вiйн заради любовi i взаемоповаги.

Михайло Старицький

ОБЛОГА БУШІ

(Історична повiсть з часiв Хмельниччини)

Ой напилися i сестри i браття кривавого пива край лугу,

Та не дали нi себе, нi вiри святоi ворогам на поругу!

    (Із народноi думи)

І

Це було в самий розпал великоi трагедii, що уготувало польське панство у спiлцi з прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню украiнського духу, на його буття, – трагедii, що охопила пожарищами всю Украiну-Русь, пронизала серце в Польщi й пiд ii руiнами закiнчилася. Це було тоi доби, коли розпанахана Украiна мусила у московського царя Олексiя Михайловича оборони шукати, коли вiн, уже по Переяславськiй радi, послав своi потуги в Литву. Це було тоi доби, коли знеможена вiд ненатлого гнiву Польща, закупивши татарськi загони, кинулась разом з невiрою на омитi слов’янською кров’ю краiни, аби сплюндрувати iх упень i повернути геть усе на руiну. Це було тоi доби, коли два кревних народи, призначенi на дружне та рiвне буття, вчинили мiж себе розраду й, пiднявши стяги на стяги, стали «у дiдiвську славу дзвонити»… Це було восени 1654 року.

На пiвдень вiд Могильова, за двое гiн вiд Днiстра, на високiй скелi лiвого побережжя притулилось мiстечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькiм стрiмчаку, немов орлине гнiздо, повис отой замок i на синьому небовi далеко бiлiв своiми зубчатими мурами, своiми бiйницями-баштами. Край п’яти тiеi скелi розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькi селянськi й мiщанськi хатки, окутанi вiтами зелених садочкiв; мiж критими соломою стрiхами здiймались де-не-де й високi черепичнi дахи, що червонiли мiж яриною здалеку. Саме мiсто Буша, – цебто торговий майдан, – з одного боку тулилось до стрiмчастоi скелi, а зокола було обмежоване високим земляним валом i добрим дубовим гостроколом. За мiстом уже посувавсь пригород аж до узбiччя; з двох бокiв його огортало провалля, з третього – вали, а з четвертого – великий ставок, який набравсь з рiчки Бушки i тримавсь кам’яною загатою. Отой замок «Орлине гнiздо» з мiстечком Бушею, з цiлим ключем окружних сiл i маеткiв належав до роду Чарнецьких; вiдтiля вони налiтали на ратаiв украiнських, на сусiднiх панкiв i шарпали в своiх пазурах неслухняних схизматiв. Вiд самого початку пожежi, що на Запорожжi з залетiлоi з Суботова iскри спалахнула i покотилася широкими вогняними хвилями аж до староi Польщi, Чарнецькi зняли крила i до Варшави полинули, а гнiздо свое лишили на безбаш; його незабаром, пiсля сiчi пiд Корсунем та Жовтими Водами, захопили левенцi, батави з Днiстровського полку, з сотником Завiстним на чолi, i озброiли добре як вартову надднiстрянську стражницю.

Посерединi замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями i окружним пiддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потiм знов козаками на благочесний храм пересвячена; його вiдсвятив на iм’я Покрови Пресвятоi Богородицi отець Василь, якого з мiстечка Бара вивiз сотник, пан Завiстний.

Стояв хмурий, глибокоi осенi, вечiр. Дрiбен дощ, мов крiзь сито, мрячив i сизими хвилями славсь по долинi, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вiтер на мить розривав туманисту заслону, яскрiла з одного боку в глибокiй долинi Днiстрова стяга, а з другого, навпаки, по широких згорищах i площинах чорнiли якiсь плями непевнi.

Кругом церкви, на цвинтарi, стояли ватагами козаки. Голови iм усiм були непокритi, i буйний бавився вiльно чупринами. Широкi спини огря