Панна квiтiв

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Панна квiтiв» Валерiя Шевчука – це збiрка казок, для яких характерна фiлософсько-притчева тональнiсть***. Автор возвеличуе традицiйнi моральнi цiнностi i перемогу добра над злом. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

ПАННА КВІТІВ

Казки моiх дочок

ПЕРЕДМОВА

Ця книжка, що лежить перед тобою, читачу, писалася давненько, коли моi дочки були ще малi. Історiя складання ii цiкава, i я хочу ii розповiсти, щоб i тобi був зрозумiлий пiдзаголовок: «Казки моiх дочок».

Якось пiдiйшла до мене тодi шестирiчна дочка Юлiана i каже:

– Тату, ось ти письменник, а ми не знаемо який!

– Звiсно, не знаете, – вiдповiв я, – Бо я дорослий письменник, тобто пишу для дорослих. Виростеш i прочитаеш, моi книги.

– А чому б тобi не написати книги для нас, – сказала й старша моя дочка Мирослава, – А то всi знають, який ти письменник, а ми, твоi дiти, й не знаемо.

Я задумався: а може, й справдi узяти й написати книгу казок, адже ми, дорослi й дiти, потайки тягнемося до казки: мрiемо – i це казка, сподiваемося – i це також казка. Але щось мене й стримувало.

– Боюся, – сказав своiм дочкам, – Дорослим писати легше, як дiтям. Дiтям треба писати по-особливому.

– Хочеш, ми тобi допоможемо? – сказала Юлiана, – Он у мене в зошитi вже написано кiлька казок, але так – по-дитячому. Вiзьми й перепиши, як це письменники роблять, по-дорослому.

– І я тобi хочу допомагати, – сказала Мирослава.

Юлiанин зошит зберiгаеться в мене й досi. Його не

можу перегортати без зворушення. Вона писала великими друкованими лiтерами, бо iнакше не вмiла, а ще малювала малюнки. Я уважно перечитав отi плоди дитячоi фантазii, передивився малюнки, й менi подумалося: щось тут е. Отак разом вигадувати з дiтьми, – може, й справдi напишеться книжка?

І ми почали. Разом вигадували героiв (iмена придумували дiвчатка, i всi моi спроби щось i собi тут докинути вiдмiталися категорично), разом обмiрковували, як героям поводитись у тiй чи iншiй iсторii.

Поступово в моiй уявi почали вимальовуватися Бiгунець та Котило, Панна квiтiв (до речi, цей персонаж близький до мiфологiчноi Жiнки з цвiту) iз жовтим тюльпановим полем, Чотири сестри, дивне Мiсто, де не ростуть квiти, Дiвчинка, яка шукала маму. Я захопився, i за лiто, бо пишу передусiм улiтку в маленькiй батькiвськiй хатi в Житомирi, на околицi, де рiчка Кам'янка впадае в рiчку Тетерiв, написав оцю

книгу, яку дiвчатка вирiшили назвати «Панна квiтiв» (бо це так урочисто звучить!) i до якоi я додав пiдзаголовок: «Казки моiх дочок». Потiм ми читали тi казки: дещо дiвчаткам подобалося, а дещо нi, адже я таки справдi не дитячий, а дорослий письменник, дечим вони захоплювалися, а дещо критикували. І я подумав: все-таки страшенно важко бути дитячим письменником, значно важче, анiж дорослим… Згодом i дочки моi повиростали, в них iнтереси стали iншi, та й книжки iнакшi почали читати, i я про своi казки забув; зрештою, зайнявся iншими справами i, звiсна рiч, справами дорослими.

І ось тепер, переглядаючи своi рукописи, я перечитав цю книгу. Менi здалося, що все-таки вона могла б бути цiкава дiтям, саме тим, котрi люблять фантазувати, вигадувати, котрi бачать перед собою зелений свiт не просто так, а населений найдивовижнiшими iстотами i найнезвичайнiшими людьми. Ще тодi, коли писав оцi казки, не хотiв складати iх надто просто, щоб усе було розжоване i розкладене по однакових, гладко витесаних поличках. Завжди вважав i тепер уважаю: дiти мудрi i часом сприймають твори глибше i тонше за дорослих. Вони мудрi, бо перед iхнiми очима просторiше лягае широкий свiт, вони йдуть у нього з широко розплющеними очима i з вiдкритими серцями. Отож, може, менi вдасться увiйти в тi розкритi серця i зi своiм словом, може, вони послухають дорослого чоловiка, який захотiв оповiсти ще нерозказанi казки,