Око прiрви

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Око прiрви» Валерiя Шевчука – роман, написаний у жанрi iсторичноi фантастики***. Лейтмотивом твору е зображення духовноi кризи головного героя – калiграфа Михайла Василевича, – який пускаеться у мандри, аби вiднайти шлях до себе та до iстини. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

Око прiрви

Роздiл перший,

у якому розповiдаеться про рiшення йти у полiськi лiси

Ми зустрiлись у Житомирi, в монастирi, що був за мiстом униз по рiчцi Тетерiв: я, Михайло Василевич, калiграф i рисувальник (той, що писав i малював спершу в селi Двiрцi в тамтешнiй обителi, а потiм у Пересопницi Євангелiе, переклавши його на просту мову, яку згодом виправив архiмандрит пересопницький Григорiй); диякон iз Киева Созонт i чернець iз Карпатських гiр Павло, котрий ходив до Киева, щоб поклонитися мощам святих отцiв печерських, – там вiн i зустрiвсь iз Созонтом, i вони разом прийшли до Житомира, тут ми й здибалися. В Житомирi я також почав писати й малювати Євангелiе, але робота не пiшла так богонатхненно, як у Двiрцях чи Пересопницi, – здаеться, того разу я вчинив усе що змiг, а це значить – вичерпався; тут же менi працювалося пиняво, рука нiби стратила притаманну iй легкiсть у писаннi i вправнiсть у малюваннi, отже, пiсля кожноi зробленоi сторiнки вiдчував утому, пальцi млiли, а очi клеiлися. Це увiч визначало, що маю роботу на певний час покинути, щоб криниця душi моеi наповнилася духовною водою, без такоi-бо води людина стае суха й нiкчемна, до дiл та подвигiв нездатна, про що я вiдверто сказав Григорiю, котрий прибув до Житомира разом зi мною, бо ми в парi знайшли робочу злагоду.

– Не годиться, – сказав Григорiй, – щоб праця огiрчувала життя, як це було в Єгиптi iз iзраiльтянами, бо, коли праця огiрчуе, вона рабська а не Богом надихнута. А з рабськоi роботи який добрий плiд?

– Вiдчуваю себе порожнiм, як глек без води, – мовив я.

– Отож подбай про воду, – коротко повiв менi Григорiй i тим самим дав менi волю.

Тодi-то Бог привiв до нашого монастиря Созонта та Павла. Павло повертавсь у рiднi Карпатськi гори, але забажав кiвернути на Полiсся, де нещодавно зголосився такий собi Микита Стовпник, котрий засiк у лiсi, як розказували, на двох зрiзаних соснах хижу й безперестанно молився там Боговi, а про чуда його розiйшлася слава по цiлому краi, через що люди йшли до нього зрiзнобiч. Отож Павло й хотiв дорогою додому завернути до скитника Микити й не тiльки подивитися на нього, а й попросити помiч на свiй недуг. Вiн-таки, здаеться, намовив Созонта, який складав новочаснi Четьi-Мiнеi, тобто внамiрився писати не про давньоколишнiх святих, а про сущих, бо, на його думку, як оповiв менi Созонт, коли Господь i справдi чудотворить через смертних, то мав би чинити це не лише в давнi вiки, коли вiра в Христа встановлювалася й покривала народи, але й у теперiшнi, коли про чуда часто мовлять як про байки i коли стiльки розплодилося рiзномисля; а рiзномисля, сказав Созонт, – це хвороба душевна, люди в рiзномислi у сум'яттi пробувають, а отже, в сумнiвi, сумнiв же – перший руйнiвник мислительних творень. Признаюся, цi слова мене вразили, бо я сам був iз таких, кого часто брав сумнiв у головних вартостях житейських, i, коли це зi мною траплялося, нездатний ставав, тобто охлялий, сонний, не маючи нi до чого iнтересу, все менi тодi здаеться у свiтi несправжне й позбавлене глузду, людськi дii видаються примарними, а марнота всюдисущою. Але не думаю, що в такий спосiб вступае в душу сатана, – так велить бачити свiт християнська наука: як тлiнну тимчасовiсть, марноту марнот, де все змiнне й скороминуще, як трава i цвiт, що у днi минають, i де пануе тiльки одна панi – Смерть, яка чигае на нас щокроку, щороку, щомiсяця, щоднини i щохвилини, щоб i нас, i справи нашi перетворити в попiл, а собi стати мостом м