Мор

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Мор» – фантастично-фiлософська повiсть, в якiй автор порушуе ряд екзистенцiйних питань, зауважуючи, що у свiтi усе е вiдносним окрiм сталих категорiй добра i зла***. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

Мор

Роздiл І. СТРАННІЙ

Чоловiк брiв порожньою закуреною дорогою, одежа на ньому обтрiпалася й висiла клаптями, взуття майже розлiзлося – черпав ногами сиву, суху куряву, i та провисала за ним туманцем. Чоловiк iшов, понурившись, начебто його тiльки й цiкавило, що розбите понiкуди власне взуття. Вiн не помiтив i того, що на небi зiбралися хмари i зникло сонце, таке палюще й нещадне в усi найближчi днi, якi вiн пам'ятав: а коли гримнуло над головою, вiн здивовано звiв посiрiле од куряви обличчя i подививсь у небо з неймовiрним зачудуванням. Але не побачив нi хмар, нi чистих, вигрiтих латок неба, котрi ще свiтилися в густому накопиську, натомiсть на перенiссi напружилася зморшка, i вiн почав щось згадувати.

Це «щось» теж був гуркiт, але не грому, а гармат, до нього долучався ляскiт мушкетiв: а коли небо перерiзала iдка блискавиця, вiн увiч пригадав, як блискочуть пiд сонцем шаблi, почув iржання коней i побачив з'еднанi в обоз вiйська. Але цей його спомин був надто короткий i виник тiльки через те, що так нагло почувся грiм; зрештою прогримiло ще раз i ще – знову заблискотiло небо вогняними батогами. І знову задер угору обличчя i начебто пробуджувався, бо згадував: гуркiт грому, як ляскiт гармат та мушкетiв; спалах блискавок, як зблиск шабель; хмари, нiби огорненi зусебiч ворожим вiйськом обози, – конi помчали по небу, блiдi конi смертi, i вiн почув трупний запах, який уже стiльки часу його переслiдуе. Конi таки бiгли небом, блiдi, сумнi конi, i iхала на них вершником у кiльканадцятьох вiдбитках сухокоста. Блиск ii коси – як блиск шабель, i в мiражному свiтлi, що на мить заливало землю, вiн побачив роздутi вiд спеки тiла й почув крики поранених. Йому заболiло вiд напруження у грудях, i вiн подумав мимохiть, що перед грозою була довга чорна нiч. Здаеться, плавав у морочнiй рiцi, було боляче розплющувати повiки, бо вiдляск хвиль – наче удари ножа, i небо стало тодi особливе – лився з нього синiй спокiй. У червоних пасмугах стояли, як гори чи далекi казковi мiста, громади хмар, наче опинився вiн у потойбiчному свiтi, i лише це марево давало змогу йому щось у тiй темрявi побачити…

Дощ дзьобав куряву, маленькi водянi чоловiчки з розгону плюхались у пухкий порох i поринали в нього. Кiлька гострих крапель упало на зведене обличчя, i цього стало досить, щоб чоловiк збагнув, що в нього пiсля того бою пропала пам'ять. Отож дивився в небо й намагався пригадати хоч би що, але знову-таки бачив чорну рiку, в якiй купався. Потiм вiн пробудився i пiзнав незвiдане ранiше почуття порожнечi.

Небо, яке узрiв пiсля пробудження, сяяло блакиттю, з'явилися небаченi досi краевиди: блiдi срiбнi дерева з карбованим срiбним листям, голубi i ясно-синi плеса, на яких росли золотi кущi. Все це не викликало в нього подиву, хiба що зворухнулася дивна й хвилююча думка, що свiт уподiбнений до людини: земля – як тiло, скелi – нiби кiстки, а трава й дерева – волосся! Вiн шепотiв цю свою едину думку, як молитву, бо все ще не позбувся вiдчуття порожнечi. Через кiлька хвилин збагнув, що там, у небi, здаеться, е ще одна жива душа i тремтить вона i сипле срiбним дзвоном: жайворонок. Усвiдомив, що свiт цей виростае пiд небом величезним срiбнолистим, огненним деревом, яке розпрямляе свое гiлляччя й дихае, бо воно живе; що той невгомонний спiвак над головою покликаний звiстити йому це. В грудях чоловiка вже не стукотiло серце вояка, вiн свое, здаеться, вiдвоював…

Нитка спогаду обiрвалася, з неба линув густий, майже гарячий дощ. Чоловiк здригнувся, приймаючи на себе цей навальний потiк, але за хвилю знову з