Закоханi у львiвський дощ

Анастасiя Ізотова

Кожна дiвчина хоче бути щасливою, перетворитися на Попелюшку та жити зi своiм принцем довго та щасливо. Але у життi все зовсiм iнакше. Живучи щасливо зi своiм Принцем, зiштовхуешся з життям. Ольга звичайна львiв’янка, яка у своi 20 рокiв нiколи не закохувалась (якщо не враховувати книжкових героiв), в дощовий день потрапляе у полон зелених очей. Сашко виявися саме тим принцем, на якого чекае кожна дiвчина. Але любов переплiтаеться зi страхами, переживаннями, очiкуванням, трагедiею. Героям на протязi всього роману доводиться приймати важкi рiшення та робити нелегкий вибiр. Деколи, ситуацiя буде здаватися безвихiдною. Особливiсть коханню Олi та Сашка надае присутнiсть ще одного головного героя – старовинне мiсто Львiв зi своiм ароматом кави та дощем. «Закоханi у львiвський дощ» це типова казка про попелюшку з нетиповим фiналом.

Анастасiя Ізотова

Закоханi у львiвський дощ

Де б не була, як би не вирувало життя,

я завжди буду повертатися у рiдне мiсто…хоча б на годину.

Тому що побачивши Львiв один раз, закохуешся назавжди,

а народившись тут, не зможеш попрощатися з ним нiколи

Я нiколи не любила осiнь… Хоча часто вона у Львовi прекрасна! Так я люблю це мiсто за його красу i любила завжди. Цi будинки, брукiвку, кав’ярнi, особливо коли мало вiдвiдувачiв… Менi подобаеться сидiти ось тут, у цiй маленькiй кав’ярнi (вона завжди тут була) та спостерiгати за трамваями та машинами через вiкно (сьогоднi мокре вiд дощу, як вiд слiз) i мрiяти, або не думати нi про що. Ранiше я рiдко роздивлялася людей… Хоча iх останнiм часом тут дуже багато, особливо туристiв… Дивно, чому я ранiше нiколи не спостерiгала за людьми. Всi кудись поспiшають… йде дощ. Он старенька у дощовику гуляе з маленьким песиком, вiн теж у дощовику. Таке кумедне явище змушуе мене посмiхнутися, а це рiдно вiдбуваеться останнiм часом… Можливо все ще буде добре… Хоч якось.

Всi кудись iдуть з певною метою, навiть осi тi закоханi… Не хочу нi про що думати! Краще просто дивитися i нi про що не думати! Просто сидiти i спостерiгати, щоб час швидше спливав i нiби е люди навколо. Всi кудись спiшать пiд цим дощем. А я… Власне, а що я? Який я вже день чи тиждень сюди прихожу? Навiть не знаю… Мене тут знають за стiльки часу. Столик, за яким сиджу завжди вiльний для мене. Невже в мене на лобi написано, що менi це так необхiдно?! Напевне…. Звичайно! Приходить якась дивакувата та цiлими днями п’е чай та дивиться у вiкно… Я майже перестали пити каву.

Боженько!!! Ну нехай це все буде неправда!!! Нехай це просто менi здалося!!! Сиджу i мрiю… Нi не треба про це думати, будь-ласка! Мозок! Замовкни!

Нi! Знову все щемить у грудях…

Чому я саме тут? Прихожу кожен день сюди, сiдаю за цей стiл? Тут все почалось… Знову все щемить до болю…. нестерпного болю! Але сьогоднi я вже не плачу… Можливо менi вже краще? Добре, що хоч не розмовляю сама з собою…

Господи! Як я хочу кричати!!! Машу головою, вiдкриваю очi… i я там само – у кав’ярнi…

Власне хто я? Я зараз нiхто. Нi! Не можна так казати! Я не одна… напевне.

Теж менi… Попелюшка…

Колись все було iнакше. Колись…у минулому життi… Як же боляче!

1

Я – середньостатистична дiвчина з середньостатистичноi родини. Все як у всiх: школа, iнститут, робота, друзi. Все як у всiх. Правда я дещо вперта i дуже шкiдлива. Нiколи не любила гомiн, дискотеки, набридливiсть звичайних хлопцiв i, як всi дiвчата, чекала принца на бiлому конi. Перший поцiлунок чомусь не викликав у мене бурхливих емоцiй, пiсля чого я вирiшила бiльше не зустрiчатися з хлопцями, хiба зустрiну принца. Це звiсно був пiдлiтковий максималiзм, але принца все ж не було.

Я дуже любила i люблю читати книги. Не електроннi, а паперовi, якi дуже приемно пахнуть. Вони (книги) i були моiми новими вiдкриттями у сферi почуттiв. Як зараз пам’ятаю першi сльози пiд час читання: це була «Джейн Еiр». Ох! Я тодi декiлька днiв ходила сама не своя. Невже бувае так? Таке кохання. Це не зрiвняти з дурними жартами однолiткiв, або залицянням старших хлопцiв у кафе. Невже е чоловiки здатнi на вчинки, не