Семен Жук i його родичi
Олександр Кониський
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Семен Жук i його родичi» Олександра Кониського – це повiсть-хронiка, у якiй автор представив образ украiнського iнтелiгента як людини нового типу***. Твiр належить до найкращих зразкiв великоi прози Кониського разом iз повiстю «Юрiй Горовенко».
Олександр Кониський
СЕМЕН ЖУК І ЙОГО РОДИЧІ
Хронiка
Написав в 1873 роцi
О. Яковенко
ЧАСТЬ ПЕРША
I
Одного весняного дня 186… року, так як о пiвднi, на схiдцях унiверситетського рундука, у городi Н. сидiв, вельми замислившись, молодий парубок. Уставивши лiктi у колiна й пiдперши щоки долонями, дивився вiн, через унiверситетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на ёго чоло, на бистрий вираз ёго палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в головi ёго засiв цiлий рiй думок; що думки тi не аби-якi, не щоденнi, що вони витають десь далеко-далеко.
То був Семен Жук. Вiн скiнчив унiверситет, узяв диплом на кандидата-юриста и, зiбравшись iхать до дому в Чернiговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрiм освiтився наукою. Обiйшовши тi авдиторii, де слухав лекциi, вiн сiв на рундуцi и дожидав свого товариша Антона Джура, скiнчившого тiеi-ж пори унiверситет з дипломом лiкаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до профессора Бокогрiя. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у життi, i про те, як простувать на тiм пути…
Аж ось скрипнули важкi дубовi дверi: Жук обернувся, з унiверситета вийшов Джур.
«Що,» спитав ёго Жук, «зовсiм?»
– «Зовсiм,» одповiв Джур.
«Поiдеш?»
– «Поiду.»
«Коли ж?»
– «Днiв через десять.»
«Овва!.. довго ждать!.. я думав сёгоднi.»
– «Не можна… чого не робив – Бокогрiй твердить одно: щоб я друмековав у ёго, тай годi.»
«Гм!.. ну, та дарма… поки що я зъiзджу до дядини, а через десять днiв вернусь за тобою… Ходiм!»
З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився унiверситетовi и сказав: «прощай! спаси-Бiг тобi!..»
Студенти пiшли через майдан. Джур був веселий и висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.
– «Чого ти, Семене! такий хмурий?» спитав Джур. «Спустив нiс на квiнту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрiзавшись на екзаминi… Ти-ж узяв кандитата… чого тобi ще?! тепер вольний козак на усi чотири боки…»
«Еге!.. вольний козак!..» одмовив якось нехотя Жук… «вольний… тим то я замислився, що вольний!.. вольний, та не знаю, що дiяти…»
– «Се-б то як?»
«Так! ти тiлько подумай: що перед нами… цiле море житя… а як ёго переплисти?»
– «Предки нашi плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах…» шуткував Джур.
«Нi!.. ти не шуткуй, а слухай справдi… Ну, скiнчили ми унiверситет: ти лiкар, я кандидат прав, що-ж дальше? Дверi унiверситета за нами зачинились; а вiдчинились инчi дверi – дверi житя… Хоч чи не хоч, а треба переступить порiг, треба ввiйти у тi дверi… Що-ж ми там робитимем? куди приставить нас, до якоi роботи приверне хозяiн того широкого поля, котре зветься – житем?… Ти лiкар! твоя стежка протоптана: поiдеш за кордон, вернешся, вiзьмеш катедру и почнеш: учить, та лiчить, «жить, та поживать, та грошей наживать…» Одно слово: твоя стежка видна; не видно на iй нi груди, нi гололедицi; рiвно як на столi…»
– «А хиба на тiй дорозi, котра веде у Жукiвку, есть и тепер, на веснi, и груда и гололедиця?» перебив шутками Джур…
«Цить бо! я веду рiч не шуткуючи… До Жукiвки ми доiдемо з тобою гарно, по рiвному; та в Жукiвцi треба шукать, треба вибирать стежку…»
– «И вибирай досхочу, залюбки…»
«Легко сказать: «вибирай!» Стежок багацько – та на яку йти, не знаеш! Глянеш на одну – багно; глянеш на другу – ожеледь и хвища; на третiй – скрiзь копцi, тiлько те и роби, йдучи по iй, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз…»
– «Чудний ти чоловiк, Семене! на тебе найшли смутнi думки, ти й философуеш невiдь що. Менi гiрш нiж тобi! у мене вже скибка одрiзана! лiкар, тай годi! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лiчи, та з сiеi колii вже и не виходь: бо ся колiя – твiй хлiб насущний… От-що! Чи так же у тебе?… Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителi,
ЛитРес