У недiлю рано зiлля копала

Ольга Кобилянська

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«У недiлю рано зiлля копала» Ольги Кобилянськоi – соцiально-побутова повiсть, за сюжетну основу якоi авторка взяла вiдому пiсню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi»***. Головний герой твору Гриць покохав двох дiвчат, за що i поплатився життям. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.

Ольга Кобилянська

В НЕДІЛЮ РАНО ЗІЛЛЯ КОПАЛА

Повiсть

Ой не ходи, Грицю, на вечорницi,

Бо на вечорницях дiвки чарiвницi,

Солому палять i зiлля варять,

Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять.

Тамта одная чорнобривая,

То чарiвниця справедливая!

І чарiвниця i зiлля знае,

Тебе, Грицуню, заздрiсне кохае!

В недiлю рано зiлля копала,

У понедiлок пополокала,

А у вiвторок зiлля варила,

В середу рано Гриця отруiла.

Прийшов же четвер – Гриценько умер,

Прийшла п'ятниця – поховали Гриця;

Сховали Гриця близько границi,

Плакали за ним всi молодицi

І хлопцi Гриця всi жалували,

Чорнобривую всi проклинали;

Нема й не буде другого Гриця,

Що 'го зiгнала з свiту чарiвниця!

В суботу рано мати доню била:

«Нащо ти, суко, Гриця отруiла?

Не зналась того, що зiлля умiе?

Що Гриць сконае, нiм когут запiе?»

«Ой мати, мати! Жаль ваги не мае —

Най ся Грицуньо у двох не кохае!

Оце ж тобi, Грицю, за тее заплата:

Із чотирьох дощок темная хата!»

Се було давно. Через те не знае навiть нiхто назвати мiсцевiсть, де склалася подiя, про яку розказуеться. Хiба те одно, що в горах.

Мов у кiтлi мiж горами, що здiймалися поважно вгору, ховалося доволi велике село.

Лiси тих гiр – старi, непрогляднi…

В ногах одноi гори, названоi Чабаниця, до котроi i тулилося наше село, бiгла гучна рiка. Шумна i прудка, гонила розпiнена почерез велике неповоротке камiння. Рiка та окружляе гору Чабаницю, неначе б хотiла ii обiймити. Немов i до тiеi-то рiки сходили з самого верху Чабаницi смереки густими рядками, однi по других. Низько в долинi, вже над самою рiкою, опинилися вони.

Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, i шумiли… Не як в долинi здичiла рiка, голосним плескотом, гамором i гуком, але вiдмiнно i на свiй окремий лад.

Спокiйно i тужливо, хвилюючись i крилато, заколисувало щось у воздусi до сну, заливаючись притiм смутком. Рiвно i обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум i шум…

Тужливо рослося деревинi по верхах.

Куди б i не глянули, все одне i те саме. Все море зеленi, все одностайна колисанка, все на одно змiнюеться.

На он тiй горi пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.

З тiеi знов збiгали, розiпнувши рамена, з розмахом вниз.

І так-то повсюди.

Хоч лiтом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайнiсть. Все одна пiсня, однаковий ii ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.

Недалеко рiки, злучаючись своiм городом з горою Чабаницею, стояла з обiйстям i млином своiм хата далеко i широко знаноi багачки, вдови Іванихи Дубихи.

Шумiла рiка, гудiв млин, шумiли сосни, а все враз; хоч внiч, хоч вдень – вони держались враз.

Зеленiли смереки, ослонюючи i окидуючи густою тiнню хату славноi багачки, побожноi i строгоi господинi Іванихи Дубихи.

В городi ii пишалися цвiти, вiдколи вона лише вiддалася.

Пишалися в неi до пiзньоi осенi, бо в тiм вона вже за дiвочих лiт кохалася. А повдовiвши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до того, що ii город, хоча i коло хати не дуже вже великий, був би iй без цвiтiв видався гiрше пустинi.

Найкраще, що пишалося в нiм, се були великi червонi зимуючi в землi маки, яких в цiлiм селi нiхто, окрiм неi, не мав.

* * *

В оцiм-то селi, замкненiм горами, перебували одного разу, на превелике зчудування мешканцiв, кiлька день цигани. Не поодиноко, якби хто, може, думав, а цiлою громадою, що прибула нара