Бiда бабi Парасцi Гришисi

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Бiда бабi Парасцi Гришисi» Івана Нечуя-Левицького – соцiально-побутове оповiдання, в якому читач порине в атмосферу родинних стосункiв простих украiнських селян***. Взаемини невiстки зi свекрухою, побутовi сварки i мир поданi у творi з легким гумором та сатирою. Перу автора належать й iншi твори на подiбну тематику, зокрема, «Кайдашева сiм’я», «Старi гультяi» тощо.

Іван Нечуй-Левицький

БІДА БАБІ ПАРАСЦІ ГРИШИСІ

Як було бабi Парасцi п'ятедесят шiсть рiк, помер ii чоловiк Омелько Гришенко, i помер не вдома, а в Васильковi. Гришенкова оселя була коло самого вигону, край села, а за широким вигоном був панський лiсок, що тягся на верству смужкою вподовж села аж до рiчки. Саме проти Омельковоi оселi в лiсi стояла хата лiсового козака сторожа. Про того козака вже давно йшла чутка, що вiн переховуе крадене добро й дае в себе притулок усяким злодiям. Волосний звелiв зробить в козака трус; десяцькi познаходили в повiтках порожнi пляшки з налiпленими квитками, арештували його, одвезли в Василькiв й закинули в тюрму. Люде виказали в волоснiй управi, що бачили, як Омельковi унучата грались квитками од пляшок з вином. До Омелька причепились; вiн дiзнався од унукiв, що тi папiрцi дали iм козаковi дiти.

Омелька покликали в Василькiв на суд за свiдка. Саме тодi була пiзня осiнь, вже перед пилипiвчаним пущенням. Омелько поiхав в однiй свитi. Надворi була сльота й моква. Вiн застудивсь, заслаб, i його одвезли в лазарет. З Василькова дали звiстку Парасцi. Параска з синами поiхала в Василькiв. Через три днi Омелько вмер, i вони його поховали.

Вернулась Параска додому й плакала та тужила за Омельком цiлий рiк. Омелько був дуже гарний з лиця, як увесь рiд Гришенкiв в Трушках, високий на зрiст, плечистий, поставний, з чорними бровами, з карими очима. Вiн був тихий i помирливий, i Параска була щаслива з ним, навiть нiколи не лаялась i не змагалась з ним, бо вiн в усьому слухав ii й робив так, як вона велiла.

Зосталась Параска з двома синами та з невiсткою в хатi. Омелько оженив старшого сина Грицька ще за свого живоття. Менший син Іван ще парубкував. Доки був живий батько, в хатi була мирнота. Син слухав батька, i невiстка корилась свекрусi. Батько хазяйнував сам i думав одрiзнить старшого сина, поставить йому опрiчну хату на левадi, а меншому синовi оддать стару хату. Але як помер Омелько, i сини, i невiстка заспiвали iншоi. Грицько вже не слухав матерi, а невiстка заковерзувала так, що баба Параска тiльки очi витрiщила на неi з дива.

Помираючи, Омелько звелiв Парасцi оддiлить для старшого сина половину поля, а половину зоставив для неi, доки менший син Іван одбуде службу в москалях. Грицько став хазяiном, забрав собi половину поля, але Параска зоставила собi Іванову половину поля й худобу, яка була в неi, i сказала синовi, що вона буде хазяйнувать, як i хазяйнувала за живоття небiжчика, доки менший син вернеться з служби додому та ожениться. Свою половину поля вона оддала Грицьковi наспiл, з половини. Вiн орав материну частку поля за другу скибу. Параска зоставляла частку свого хлiба на харч, а решту продавала.

Цiлий рiк вона не вмикувалась в хазяйськi синовi справи, все журилась та плакала за чоловiком i не могла його забуть. Чи надiне Грицько батькову одежу, вона побачить i зажуриться, i зараз сльози поллються з очей.

– Коли б Омелька поховали хоч на нашому кладовищi, то я пiшла б на могилу та хоч виплакала своi сльози, що душать мое серце; може б, менi тодi стало легше. А то як надiне син його жупан та шапку, як гляну на сина в тому убраннi, то передо мною стоiть неначе живий мiй Омелько, достоту такий, який вiн був молодим; неначе бачу його постать. І в мене з очей самi сльози ллються, так що я й свiту божого не бачу, як пiду на тiк та в клуню, гляну на вози, на ярма, на цiпи, що вiн колись держав в своiх руках, то все це одразу пригадуе менi Омелька; i менi все здаеться, що вiн не вмер, знов вернеться додому, от-от вийде з хати i з'явиться перед моiми очима, й пiде на тiк на роботу, – говорила Параска сусiдам.