Афонський пройдисвiт

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Афонський пройдисвiт» Івана Нечуя-Левицького – найяскравiший антиклерикальний твiр, у якому автор смiливо викривае лицемiрство, аморальнiсть i кар’еризм духовенства***. Оповiдання належить до кращих зразкiв гостроi соцiальноi прози автора, серед яких також «Микола Джеря», «Бурлачка» та iн.

Іван Нечуй-Левицький

АФОНСЬКИЙ ПРОЙДИСВІТ

І

Весною, пiсля великодня, ченцi й послушники в одному киiвському монастирi запримiтили, що до церкви усе ходить якийсь не то грек, не то арм'янин. Тiльки вдарять у дзвiн чи на вечерню, чи на службу – в церкву входить поперед усiх людей якийсь високий, чорнявий, з товстими густими бровами, здоровими чорними очима вже лiтнiй чоловiк, стае перед чудовною iконою, молиться, б'е поклони, зiтхае, знаменуеться до образа богородицi й позад усiх людей виходить з церкви.

Той чоловiк був грек Христофор Хрисанфович Копронiдос. Вiн довго блукав по селах на Украiнi, продавав кипарисовi хрестики, образки й чотки, продавав темним селянам камiнцi, нiбито з Єрусалима, свячену воду, нiби з Йордану, ладанки од усяких хвороб, навiть пальмовi гiлки, нiбито посвяченi на вербу в Єрусалимському храмi. Тi камiнцi вiн збирав на березi Росi, Расави та iнших рiчок, а святу воду набирав у пляшечки просто з криниць i з ставкiв. Продавав вiн i свячене помiчне зiлля i жебрав на Афон. Набивши добре кишенi грiшми, видуреними в темних богобоящих селян, вiн пiшов на хитрощi вже бiльше кориснi: задумав дурити багатих киiвських ченцiв…

Якось пiсля вечернi вiн пристав до послушникiв, примостився коло iх в садку на лавцi, в темнiй алеi, на цвинтарi i почав розпитувати, хто з ченцiв мае багато грошей.

– Чи то пак правду кажуть, що нiбито в отця Палладiя дуже багацько грошей? Чи то правда, що вiн багатющий? – спитав вiн у послушника.

– Що правда, то правда, – обiзвався келiйник отця Палладiя, – я в його вже давно служу за келiйника; кажуть, в його е тисячок зо три карбованцiв, коли й не бiльше.

– А з яких вiн: мужикiв, чи з мiщан, чи таки з духовних? – спитав Копронiдос.

Копронiдос говорив доволi чистою украiнською мовою, котроi навчився, тиняючись на селах, але в розмовi примiшував великоруськi слова й шепеляв, як шепеляють греки, що родились i зросли не в Росii.

– Отець Палладiй таки з духовних. Вiн був на селi священиком, овдовiв; кажуть, що вже видав двi дочки замiж, i оце годiв з п'ять живе в монастирi, – одповiв келiйник.

– Здаеться, вiн богобоящий та богомiльний. Так молиться та б'е поклони… що менi аж кинулося в вiчi… – обiзвався Копронiдос.

– Дуже богомiльний та богобоящий. Ввечерi довго молиться богу, а як лягае спати, то, мабуть, грошi лiчить, чи всi дома, бо я часом чую в себе, в другiй келii, як бряжчать срiбнi карбованцi та, здаеться, i червiнцi, – сказав келiйник.

– Бряжчать карбованцi! – аж крикнув Копронiдос, i його здоровi банькатi очi аж закрутились на бiлках, а зiньки аж заблискали.

– Бряжчать, ще й, видно, в його iх немало, бо лiчить часом отой лапiга таки довгенько. Усе сидить i ледве ходить помалу, – сказав молодий проворний келiйник.

– І, певно, благочестиво живе й пiснюкае, бо такий захуджений, з лиця такий тихий, такий добрий.

– Тихий, тихий, але тиха вода греблi рве… Горiлочку п'е добре; а сiльськi бабки та молодицi з того села, де вiн був попом, часто приносять йому гостинцi: i сало, i масло, i печенi кури. А одна якась удова таки часто ходить на прощу в наш монастир.

– І до отця Палладiя заходить?

– Атож! Заходить i балакае приязно з ним.

– А як ii звуть? – спитав Копронiдос.

– Вона Хiвря на ймення, – сказав келiйник, – там така здорова, огрядна та червонопика! А приходить на прощу сливе щомiсяця, бо вона з того ж таки села, що недалечко од Киева.

– А отець Ісакiй та Єремiя, певно, так само мають грошi, як i Палладiй? – спитав Копронiдос.

– Мають, але менше, нiж отець Палладiй. А скупi, скупi обидва, що й сказати не можна! Грошi мають, а ходять у старому дрантi та драних, латаних чоботях, – обiзвався другий келiйник.

– А з яких вони? – с