Серед степiв

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Серед степiв» Панаса Мирного – лiричний нарис, для якого характернi iмпресiонiстичнi елементи***. Автор акцентуе увага на почуттях героя, який, лишившись наодинцi з природою, захоплюеться ii красою i гармонiею. Перу Панаса Мирного належать й iншi твори, написанi у жанрi малоi прози, зокрема, «Палiйка», «Морозенко» тощо.

Панас Мирний

СЕРЕД СТЕПІВ

Присвячуеться моему давньому спiльниковi І. Бiликовi

Доводилося вам iздити пiзньоi весни чи раннього лiта по Украiнi? Мiряли ви ii безмiрнi шляхи зелених та рiвних степiв, де нiщо не забороняе вашим очам вимiряти iх i вздовж, i вшир, i впоперек, де однi тiлько високi могили нагадують вам про давне життя людське, про боi та чвари, хижацькi замiри та кривавi сiчi, де сине небо, побратавшись з веселою землею, розгортае над нею свое блакитне, безмiрно-високе, безодньо-глибоке шатро; де тоне ваш погляд у безкрайому просторi, як i ваша душа – у безмiрнiй безоднi того свiту та сяйва, синьоi глибини та сизо-прозороi далечизни?.. Якщо вашим очам доводилося хоч раз бачити все те, то не забути вам того довiку.

Ось ранок… Ясний та погожий ранок пiсля короткоi ночi. Зiрочки кудись зникли-пурнули у синю безодню блакитного неба; край його горить-палае рожевим огнем; червонуватi хвилi ясного свiту миготять серед темноти; понад степом вiе ii послiдне зiтхання; положистi балки дрiмають серед темноi тiнi, а високi могили виблискують срiбною росою; пiднiмаеться сизий туман i легесеньким димком, чiпляючись за рослину, стелеться по землi… Тихо, нiщо не шерхне, нiщо не писне… Ось зразу шугнуло свiтом, наче хто торкнув головешку, що, догоряючи, тлiла, – i сизе полум'я вiхтем знялося вгору серед червоного жару. Вiтрець легенький дихнув; поблизу в травi засюрчав коник; десь далеко ударив перепел, а там над шляхом понеслась-полилася, наче срiбний дзвiночок, жайворонкова пiсня. Недалеко вiд неi розкочуеться друга; перепели в травi розпочали перегукування; коники один перед другим навперейми сюрчали… Рушився бiльший вiтрець i пiшов-похилив по травi, котячи непримiтну хвилю, виграючи срiбною росою… Ще наддало свiту; ще раз кинуло з-за гори рожевим огнем; крайнеба, мов кармазином вкрите, мигоче, пашить, мов личенько сором'язливоi дiвчини. Аж ось, здаеться, наче хто приснув! З-за гори скакнула невеличка iскорка серед рожевого сяйва й довгою променястою стрiлою перетяла увесь степ; рядом з нею стелеться друга, а третя мчиться навздогiнцi… Ось цiлий пук знявся! цiлий оберемок мчиться! І на далекому небосклонi заграв-засвiтив край iскристого кола… Зрадiла земля: усмiхнулись високi могили срiбною росою; закурiлись положистi долини пахучим туманом; жайворонки, як не перервуться, щебечуть, перепели хававкають та падпадьомкають, а неугавнi коники завели в травi таке сюрчання, аж у вухах ляскотить… Сонце! Сонце! се тебе, довiчний свiте, стрiчаючи, вiтае земля… Геть собi все темне та зле, цур тобi, лихе та недобре! Прокинулась свiтова мати, показала нам личенько красне!.. Слав ii, пишная земле, молись до неi, живий свiте! Мчися iй назустрiч, тихесенький вiтре, i прогортай, продимай стежки й дорiжки, щоб наша мати не запорошила дорогоi сукнi!.. Спiвае кругом вас увесь свiт, все живе; i ваше серце, трiпаючись, як пташка пiд сiткою, пiдспiвуе свiтовi, б'е й дзвонить у глуху дошку вашоi груднини. Яка то радiсть його огортае, яке нестямно-хороше почування його колише!.. Ваше тiло щипае привiтний холодок, вашi очi веселить краса свiтовая, вашу душу чаруе його щастя… Ви почуваете, що ви – частина того свiту, невеличка цяточка його живого тiла, непримiтний куточок його безмiрноi душi. Його мука – ваше лихо; його радiсть – ваше щастя; його втiха – ваша забавка. Скажи ж менi, царю земний – чоловiче, що твое, а що свiтове?

Мовчить цар землi: зачарований свiтовою красою, вiн наче дрiмае… Ось десь узявся невеличкий кiбчик i, виголошуючи свою голодну пiсню, високо знявся над вашою головою. Серед прозорого свiту чорнiе його блискуче пiр'я, широко розпросторенi крила ледве тремтять у чистому повiтрi; здаеться, мов хто спустив його на непримiтнiй ниточцi з самого неба