Рiд

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Рiд» Панаса Мирного – психологiчне оповiдання про хлопця, якого наука завела у моральне зубожiння***. Батьки догоджали йому в усьому, аби вчився i став паном, в результатi чого пиха виросла в хлопця настiльки, що вiн вiдцурався рiдноi матерi. Перу автора належать й iншi твори, написанi у жанрi малоi прози, зокрема, «Серед степiв», «Морозенко» тощо.

Панас Мирний

РІД

Кирило Іванович Голуб тепереньки безвиiзне живе у своему хуторi на Глибокiй, землю пахае, хлiб робе – хазяiнуе. Вряди-годи хiба поiде у мiсто за куплями для празника великого або вже по якому-небудь дуже гарячому дiлу. Тепер вiн погладшав, понижчав, став лисiти; польовий вiтер i степове сонце засмалили його колись бiле лице – почорнiв як циган, опустився, знехаявся i одежина на йому часом i подрана i сам часом невмитий по хутору броде.

Сумно i тяжко Кирилу Івановичевi, не баче вiн нiчого кругом себе веселого й порадного. Давнi товаришi його вiдцуралися; деякi вже й на той свiт попереходили; дехто високо пiшов угору, у генерали вилiз; а йому доля пiдставила ногу – перечепила. Полетiв вiн сторч головою i коли не розбився зовсiм, то так пришешепився, що вже бiльше не вставав i не поривався вставати. Серце тiлько його завжди обкипало кров'ю, коли вiн згадував про той лихий час; брови насуплювалися, а в очах горiло люте зло.

– Проклятi! Щоб ви не знали утiхи в старих лiтах, щоб ви не мали поради в своiх дiтях! – шептав вiн у тi часи i розпльовував слину на всi боки.

Домашнi знали добре всi норови Кирила Івановича i коли наставали такi часи, то всi куди можна ховалися, щоб не стрiтися з ним, не пiдбiгти пiд гарячу руку. Одна тiлько Килина Івановна, його сестра, що й посивiла у дiвках, суха як сухар, жовта як стигле жито, завжди розкуйдана, завжди з святцями у руках i лайкою на устах, не боялася Кирила Івановича. Запала i зсохла ii груднина видималася, горбата спина випрямлялася, очi жовтiли-зеленiли i знай крутилися, вся вона тряслася як у лихоманцi. Безбоязно пiдбiгала тодi вона до Кирила Івановича i кричала на чiм свiт стоiть: «Уже! Уже! заворушилися дияволи в животi? – Мати господня! Заступнице святая! Порази його окаянного, неприкутого, навiженого… Тьху, тьху! Собакою дише! Чортом воня!».

І трудно було сказати, хто був страшнiше у тi часи: чи Кирило Іванович з своею неприкритою в лицi тугою й божевiльним поглядом, чи Килина Івановна з своiми прокльонами? Кирило Іванович стояв проти неi темний, як нiч, похнюпивши голову й скоса гостро поглядаючи; Килина Івановна, як оса, носилася кругом його, витягаючи, як лебiдь, свою суху шию, задравши голову, кляла i плювала куди попало… Так минало хвилин п'ять-десять. Далi Кирило Іванович знемагав i, одмахнувшись рукою, тiкав чимдужче у свою хату, запираючи ii на крючок, i пив там без просипу днiв три-п'ять, тиждень; а Килина Івановна, ще попоклявши, тiкала у свою хату, становила куришку з ладану, падала перед образом божоi матерi i цiлий день читала акафiсти. Бо-зна вп'ять, де було краще: чи в хатi Кирила Івановича, де на столi стояла сулiя горiлки, кругом котроi вiн ходив, божевiльно-веселими очима дивився i, усмiхаючись, промовляв до неi: «Засмiйсь, рижа! Засмiйсь, рижа! А ну ще засмiйсь!..». Пiсля цього наливав чарку й спрожога випивав.

– Ага! Прокотив святий Ілля вiд верху аж до дна! Ага! – промовляв вiн тодi i знову ходив кругом столу, i знову позирав на сулiю, прохав усмiхнутися рижiй, а iнодi i сам так до неi усмiхався, що якби свiжий чоловiй, побачив, то забiг би безвiстi.

Бо-зна чи тут краще було, чи в хатi Килини Івановни, повнiй диму, що аж очi iсть, в котрiй вона вже не стояла, а лежала долi ниць перед образом i певно сама не знала що робила, бо разом кляла i молила, плакала i лютувала…

Друга сестра Кирила Івановича, Явдоха Івановна, була зовсiм другого норову вiд Килини Івановни. Се була собi старенька, простенька молодиця, котра заправляла усiм по хазяйству: i курей вона щупала, i свиней доглядала, i молотника наймала, а зимою з кухнi й не вилазила, все сидiла там то коло печi, то коло дiвчат, щоб не лiпилися та пряли, та пiр'я драли, та вовну бил